Читати книгу - "Інститут"

— Перемикач, — прошепотіла Каліша. — Перемикач запалювання.

Ейвері кивнув.

— Нам потрібно їх використати.

«Коли? — Голос Гелен Сіммз, голос маленької переляканої дитини. — Треба поспішати, бо я вже більше не витримую».

— Ми всі не витримуємо, — додав Джордж. — Крім того, просто зараз та сука…

Каліша із застереженням похитала головою, і Джордж продовжив розумово. Йому це не дуже вдавалося, принаймні поки що, але Каліша вловила суть. Вони всі зрозуміли. Просто зараз та сука, місіс Сіґсбі, зосере­джена на Люку. І Стекгаус також. Усі в Інституті, бо вони знають, що він утік. Це їхній шанс, поки всі налякані й збентежені. Іншої настільки хорошої можливості в них не буде.

Нікі заусміхався. «Не відкладаймо на потім те, що потрібно зробити зараз».

— Як? — запитала Айріс. — Як ми це зробимо?

Ейвері: «Думаю, я знаю, але нам потрібні Гал, Донна і Лен».

— Точно? — запитала Каліша, після чого додала: — Вони майже згасли.

— Я їх дістану, — сказав Нікі. Він підвівся. Усміхався. «Ейвестер має рацію. Будь-яка дрібна допомога корисна».

Його ментальний голос посильнішав, усвідомила Каліша. Це з боку передачі чи прийому?

«З обох, — відповів Ейвері. Він також усміхався. — Бо зараз ми робимо це для себе».

Так, подумала Каліша. Бо вони роблять це для себе. Їм не треба бути купкою засліплених ляльок на колінах черевомовця. Це було настільки просто, але разом з тим — одкровенням: те, що робиш для себе, дає тобі силу.

14

Приблизно одночасно з тим, як Ейвері, мокрого і тремтячого, штовхали тунелем між Передньою і Задньою половинами, літак «Челенджер» Інституту («940NF» на хвості й «ПАПЕРОВА ПРОМИСЛОВІСТЬ МЕЙНУ» на фюзеляжі) здіймався в небо з Ері в Пенсильванії з повною штурмовою командою на борту. Коли літак досягнув круїзної висоти і взяв курс на містечко Алколу, Тім Джеймісон і Венді Ґалліксон проводили Люка Елліса в управління шерифа округу Фейрлі.

Багато шарнірів у синхронному русі.

— Це Люк Елліс, — представив його Тім. — Люк, познайомся з помічниками Фарадеєм і Віклоу.

— Приємно познайомитися, — сказав Люк без особ­ливого ентузіазму.

Білл Віклоу роздивлявся побите обличчя Люка і перев’я­зане вухо.

— А що з іншим чуваком?

— Довга історія, — втрутилася Венді ще до того, як Люк устиг відповісти. — Де шериф Джон?

— У Даннінгу, — відповів Білл. — Його мама там у домі для літніх. У неї… ну, знаєш. — Він постукав собі по скроні. — Казав, що повернеться біля п’ятої, хіба що вона себе добре почуватиме. У такому випадку залишиться і повечеряє з нею. — Він зиркнув на Люка, побитого хлопця в брудному одязі, у якого ніби табличка «ВТІК З ДОМУ» на шиї. — Щось термінове?

— Хороше запитання, — сказав Тім. — Таґу, ти зна­йшов, що Венді тебе просила?

— Знайшов, — сказав той, із прізвищем Фарадей. — Якщо зайдеш у кабінет шерифа Джона, можу тобі переповісти.

— Нема потреби, — відказав Тім. — Не думаю, що ти мені розповіси щось таке, чого Люк ще не знає.

— Ти впевнений?

Тім глипнув на Венді, вона кивнула, тоді на Люка, який знизав плечима.

— Так.

— Добре. Батьків цього малого, Герберта й Айлін Еллісів, убили в них удома сім тижнів тому. Застрелили в спальні.

Люку здалося, ніби душа його вилетіла з тіла. Цятки не повернулись, але саме так він почувався, коли вони з’являлися. Він ступив два кроки до крісла перед диспетчерським столом і завалився в нього. Крісло відкотилося назад і впало б на нього, але спершу вдарилось об стіну.

— Люку, тримаєшся? — запитала Венді.

— Ні. Так. Наскільки це можливо. Ті мудаки в Інституті — лікар Гендрікс, місіс Сіґсбі, доглядачі — казали, що з батьками все нормально, все добре, але я знав, що вони мертві, ще до того, як у комп’ютері побачив. Я знав, але все одно, це… жах.

— У тебе там комп’ютер був? — запитала Венді.

— Так. Здебільшого для того, щоб гратися чи дивитися відео на ютьюбі. Нічого серйозного. Сайти з новинами були заблоковані, але я знав, як це обійти. Вони мали б моніторити мої результати пошуку і впіймати мене, але вони були… просто недбалі. Зарозумілі. Інакше я б не вибрався.

— Про що він, бляха, говорить? — спитав Віклоу.

Тім похитав головою. Він поки не відвертав уваги від Таґа.

— Ти ж не від поліції Міннеаполіса це дізнався, так?

— Ні, але не тому, що ти мені так сказав. Шериф Джон вирішить, з ким зв’язуватись і коли. Тут усе так працює. А поки що достатньо інформації дав ґуґл. — Він зміряв Люка поглядом «я тобі не довіряю». — Він є в базі даних Національного центру зниклих та експлуатованих дітей, а ще про нього beaucoup[111] новин у «Стар Триб’юн» Міннеа­поліса і «Пайонір Прес» Сент-Пола. У тих статтях сказано, що він малий вундеркінд. Дитина-геній.

— Важко не погодитися, — озвався Білл. — Багато дов­гих слів знає.

«Я ж перед вами, — подумав Люк. — Говоріть про мене так, щоб було ясно, що я тут».

— Поліція не називає його фігурантом, — сказав Таґ, — принаймні про це нема в статтях, але вони, звісно, залюбки його б допитали.

Настала Люкова черга заговорити.

— Ну звичайно, допитали б. І першим запитанням було б, найпевніше: «Малий, а де ти дістав ствол?»

— Ти їх убив? — Білл поставив це запитання цілком буденно, ніби просто знічев’я. — Краще скажи правду зараз, малий. Це тобі вельми допоможе.

— Ні. Я люблю моїх батьків. Люди, які вбили їх, викрали мене. Я їм потрібен не тому, що отримав тисячу п’ятсот вісімдесят балів на академічних тестах, чи тому, що можу розв’язувати складні рівняння в голові, чи тому, що знаю, що Гарт Крейн наклав на себе руки, вистрибнувши з судна в Мексиканську затоку. Вони вбили маму й тата і викрали мене тому, що іноді я можу згасити свічку самим поглядом чи перевернути тацю для піци в «Рокет піці». Порожню тацю. Повну я б не зрушив з місця. — Він підняв погляд на Тіма з Венді й розсміявся. — Мене б навіть на роботу в довбаний придорожній цирк не взяли б.

— Не бачу в цьому нічого смішного, — спохмурнівши, промовив Таґ.

— І я не бачу, — підтримав Люк, — але іноді все одно сміюся. Я багато сміявся зі своїми друзями, Калішею й Ніком, хоч нам там було зовсім не весело. Крім того, літо було довге. — Цього разу він не засміявся, лише всміхнувся. — Ви навіть не уявляєте наскільки.

— Думаю, тобі б не завадило відпочити, — сказав Тім. — Таґу, у тебе є вільні камери?

— Є.

— Ну то, може, ми…

Люк відступив назад, обличчя пронизала тривога.

— Нізащо. Нізащо.

Тім здійняв руки.

— Ніхто тебе не замкне. Ми залишимо двері прочиненими.

— Ні. Будь ласка, не треба. Будь ласка, не змушуйте мене йти в камеру.

Тривога змінилася жахом, і Тім уперше повірив, принаймні частково, в історію хлопця. Про надприродні сили — це херня, звісно, але він уже раніше бачив таке — погляд і поведінку дитини, з якої знущалися.

— Окей, а що скажеш про диван у зоні очікування? — Венді вказала пальцем. — Він уже старий, але не зовсім нездалий. Я там кілька разів спала.

Якщо це правда, Тім ніколи цього