Читати книгу - "Таємна історія"

Нажаханий, я нахилився ближче, від слова «спотворений» мене немовбито електричний струм прошив, крім нього, я більше на сторінці нічого не бачив, але Генрі перевернув аркуш і почав роздивлятися його зворотний бік.

— Що ж, — промовив він, — принаймні це не фотокопія вирізки. Напевне, він зробив це в бібліотеці, відксерив коледжівський примірник газети.

— Сподіваюся, ти правий, але це не означає, що немає інших копій.

Генрі поклав папірець у попільничку й чиркнув сірником. Коли він торкнувся ним краю аркушика, поповз яскравий червоний шов, аж раптом спалах полум’я облизав цілий папірець, і перш ніж слова скоцюбилися та почорніли, вони встигли пояскравішати.

— Що ж, уже пізно. Принаймні ти забрав цей. Що було далі?

— Ну, Меріон пішла геть, відправилася в сусідній Патнам-Гаус, звідки привела свою подружку.

— Кого?

— Я її не знаю. Ута, Урсула чи якось так. Одна з цих схожих на шведок студенток, що не вилазять із плетених светрів. Хай там як, а вона також оглянула кімнату, поки Клоук просто сидів на ліжку й курив із таким виглядом, ніби в нього розболівся живіт. Аж нарешті вона, ця Ута чи як там її, запропонувала піднятись і все розповісти старості Банні.

Френсіс розсміявся. У Гемпдені до старост зверталися хіба що тоді, коли не закриваються зимові рами або хтось надто гучно слухає магнітофон.

— Ну, взагалі-то це добре, що вона так зробила, бо інакше ми й досі стирчали б там, — подивився на нього Чарльз. — Прийшла ота криклива руда дівчина, що постійно вештається в черевиках для туристів. Як там її? Брайоні Діллард?

— Так, — відповів я.

Вона не тільки встигала старостувати й не пропускати жодних зборів студради, а ще й очолювала ліву політичну групу в місті й тому постійно намагалася загітувати гемпденську молодь перед лицем нищівного збайдужіння.

— Ну, з її появою почалося справжнє шоу, — правив далі Чарльз. — Вона записала наші імена. Поставила купу запитань. Вигнала в хол усіх сусідів Банні та опитала їх. Викликала Службу підтримки студентів, а потім охорону. Охорона сказала, що когось до нас відправить… — Чарльз прикурив, — …але по факту це (зникнення студентів) не їхня юрисдикція, а тому нам порадили викликати поліцію. Ти мені організуєш іще одну чарочку? — він несподівано звернувся до Камілли.

— І ті приїхали?

Чарльз, затиснувши сигарету між указівним та середнім пальцями, зап’ястком змахнув піт із чола.

— Так. Двоє. І ще парочка охоронців.

— І що вони робили?

— Охорона й за холодну воду не бралася. Зате поліцейські часу не гаяли. Один із них оглядав кімнату, другий зібрав народ у холі та всіх опитував.

— Про що?

— Хто його бачив востаннє і де. Чи довго він відсутній. Куди він міг податися. Це все звучить дуже очевидно, але вперше про це хтось узагалі говорив.

— Клоук щось казав?

— Небагато. Суцільний сумбур. Купа народу навколо, більшість палає бажанням щось розповісти, але ні в кого нічого конкретного, звісно, немає. На мене взагалі ніхто не зважав. Жіночка зі Служби підтримки студентів постійно намагалася встрянути, командувати й раз по раз повторювала, що поліції тут робити нічого, ректорат і сам упорається. Аж доки одному поліцейському остаточно не ввірвався терпець. «Слухайте, — сказав він, — люди, що з вами не так? Хлопця немає добрячий тиждень, а про це досі ніхто не заявив? Це дуже серйозна справа, і якщо в мене вже з’явилася нагода вставити свої п’ять центів, то, мені здається, якраз до ректорату й можуть виникнути питання». Ну, після цих слів жіночка зі Служби підтримки наче з ланцюга зірвалася, аж раптом із кімнати вийшов поліцейський, тримаючи в руках гаманець Банні.

Усі принишкли. Усередині лежали двісті доларів і всі можливі посвідчення Банні. Поліцейський, який його знайшов, сказав, що тепер, мабуть, краще зв’язатися з родиною хлопця. Навколо почулося шепотіння. Дама зі Служби підтримки студентів раптом сполотніла і сказала, що зараз негайно дістане справу Банні. З нею пішов і поліцейський.

На цей момент у холі вже не лишилося де голку встромити. Народ стікався струмками з усіх дверей і підходив поглянути, що відбувається. Перший поліцейський наказав усім розходитися по домівках і займатися своїми справами, тож Клоук скористався цією нагодою й вислизнув надвір. Але перш ніж піти, він відвів мене вбік і ще раз попросив мовчати про його наркобізнес.

— Я сподіваюся, ти дочекався того моменту, коли тобі дозволили піти?

— Так. Це відбулося дуже скоро. Поліцейський вирішив поговорити з Меріон, а мені з Утою сказав, що ми вільні, тільки записав наші імена та всяке різне. Це сталося десь годину тому.

— Чому ж ти тільки зараз повернувся?

— Я от саме до цього наближаюся. Я не хотів ні з ким перестрітися по дорозі додому, тому зрізав через задвірки студмістечка, за адміністративними корпусами. Це було великою помилкою. Я ще не встиг дістатись і березового гаю, як та морока зі Служби підтримки, жіночка, котра гиркалася в гуртожитку Банні, побачила мене з вікна деканату й попросила зайти.

— Що вона робила в деканаті?

— Телефонувала по міжмісту. Із того кінця дроту на всіх волав батько Банні, погрожував подати в суд. Декан намагався його заспокоїти, але пан Коркоран вимагав, щоб йому дали поговорити з кимось, кого він знає. По іншій лінії вони намагалися додзвонитися до тебе, Генрі, але ж ти не вдома.

— А він хотів поговорити саме зі мною?

— Очевидно. Вони саме збиралися послати когось до Джуліана в Лікей, але потім ця дамочка побачила мене у вікно. У деканаті було просто не протовктися: той поліцейський, секретар декана, четверо чи п’ятеро людей із гуртожитку та пришелепувата тітка з архіву. У приймальній комісії по сусідству хтось намагався зв’язатися з ректором. Поруч ошивалися якісь викладачі, у декана, здається, саме йшла нарада, коли в офіс увірвалася та жінка зі Служби підтримки в супроводі поліцейського. Там і твій друг був, Річарде, — доктор Роланд. Коротше, юрба розступилася, коли ввійшов я, і декан передав мені слухавку. Коли пан Коркоран зрозумів, хто з ним говорить, то заспокоївся. Перейшов на конфіденційний тон і поцікавився, чи це не розіграш.

— О Боже, — видихнув Френсіс.

Чарльз зиркнув на нього краєм ока:

— Питав і про тебе. Спитав, де Рудько, — промовив він.

— А ще що?

— Був дуже милим. Реально, розпитував про всіх. Переказував усім привіт.

Нам стало ніяково, і ми довго нічого не казали.

Генрі закусив губу, підійшов до міні-бару та налив собі випити.

— Хтось щось про банк говорив? — запитав він.

— Так. Меріон назвала йому ім’я цієї дівчини.