Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

Коли я була зовсім маленькою, а моя матінка — живою, я пам'ятала все, що було до того, лишень у мене в голові все перемішалося. Та, пригадую, у п'ятирічному чи шестирічному віці я часто чула, як про мене говорять, думаючи, ніби я нічого не розумію. Говорили, якою дивною я була за рік чи два до того, і що няня просила мою матір, аби вона підійшла і послухала, як я сама із собою розмовляю, а я казала слова, яких ніхто не годен був зрозуміти. Я розмовляла мовою Key, з якої зараз пам'ятаю лишень дрібку слів, адже тоді я ще лежала у колисці, коли приходили маленькі білолиці істоти й дивилися на мене. Вони говорили зі мною, і я вивчила їхню мову. Ті істоти розповідали про величне біле місце, де вони жили, де трава й дерева були білі, де білі пагорби верхівкою сягали самого місяця і де віяв холодний білий вітер. Часто після таких розмов мені снилося це місце, але, коли я була ще зовсім маленька, обличчя перестали з'являтися. Та коли мені виповнилося п'ять років, трапилося дещо дивовижне. Моя няня несла мене на плечах — ми йшли через кукурудзяне поле, день тоді видався дуже спекотний. Потім ми пішли до стежини, що завертала до лісу, а слідом за нами подався якийсь високий чоловік і йшов доти, доки ми дісталися до глибокого темного озерця. Няня посадовила мене на м'який мох під деревом і мовила до чоловіка: „їй ще рано туди спускатися“.

Тож вони залишили мене під деревом, де я сиділа й дивилася на озерце, аж тут з води і лісу вийшло двоє прекрасних білолицих людей, що почали забавлятися, танцювати і співати. Із шкірою кремово-білого кольору, вони скидалися на ті старовинні фігурки зі слонової кістки, що стоять у нашій вітальні. Одна була красивою леді з добрими чорними очима, сумним обличчям і довгим чорним волоссям. Вона якось дивно й сумно усміхалася чоловікові, що, сміючись, ганявся за нею. Удвох вони забавлялися й танцювали довкруж озерця, стиха щось наспівуючи, доки я не поринула в сон. Повернувшись, няня розбудила мене. Вона мені здалася чимось схожою на білу леді, про яку я їй розповіла, запитавши, чому в неї такий дивний вигляд. Няня страшенно розхвилювалася й здавалася дуже наляканою, аж змертвіла на виду. Вона посадила мене на траву і довго й пильно на мене дивилася, і я бачила, як вона вся тремтить. Трохи заспокоївшись, няня сказала, що все те мені просто наснилось, але я знала, що це було насправді. Тоді вона взяла з мене слово нікому про бачене не розповідати, а якщо я бодай словом комусь прохоплюся, мене вкинуть до чорної ями. Я, на відміну від няні, ніскілечки не злякалася. Я не могла забути про той день, бо варто мені було залишитися наодинці й у цілковитій тиші заплющити очі, як вони знову з'являлися перед моїм внутрішнім поглядом, ледь помітні й далекі, але від того не менш дивовижні. У моїй пам'яті зринали невеличкі фрагменти тієї пісні, що линула з їхніх уст, але я не в змозі була її заспівати.

Мені було тринадцять, майже чотирнадцять, коли зі мною трапилася просто неймовірна пригода, така дивна, що той день, коли це сталося, я завжди називатиму Білим днем. Моя матінка померла більш як за рік до того. Вранці я навчалась, а по обіді мене відпускали гуляти. Того дня я йшла новою стежкою, і невеличкий потічок привів мене до незнайомої мені місцевості. Я тоді ще порвала сукенку, коли продиралася через густі зарості кущів при дорозі, і попід низьким гіллям дерев, і по тернистих чагарниках на пагорбах, і в лісі, встеленому колючим паростям. Шлях видався довгим-предовгим. Здавалося, наче я іду цілу вічність, і мені довелося повзти крізь таку собі подобу тунелю, де колись протікав струмок, але він давно вже висох, оголивши кам'яне дно, а обабіч нього росли кущі, що перепліталися гілками, утворюючи внизу густі сутінки. А я все продовжувала повзти крізь темряву, довго-предовго. І так я дісталася до пагорба, якого ніколи раніше не бачила. Я опинилася в темних хащах зі сплетеним покрученим гіллям, продираючись крізь яке я мимоволі скрикувала від того, що воно боляче било мені в обличчя. Згодом виявилось, що я піднімаюся вгору, довго-предовго, поки врешті не вирвалась із темних хащ і, ридаючи, сіла на краю великого пустища, де у траві повсюди лежали потворні сірі камені, з-під яких де-не-де вибивалися покручені, хирляві деревця, схожі на змій. Затим я підвелася і довго-предовго видиралася на вершину пагорба. Я в житті не бачила таких великих огидних каменюк. Деякі виростали просто з-під землі, а деякі виглядали так, наче їх туди хтось приволік, і ними була встелена вся дорога, що простягалася далі, ніж сягало моє око. Я визирнула з-поза них і побачила навколишню місцевість, що здалася мені якоюсь дивною. Надворі була зима, і з пагорбів довкруж нависав страшний чорний ліс. Я немов опинилася в кімнаті, завішаній чорними фіранками, а самі дерева не були схожі на жодне з тих, що я коли-небудь бачила. Мені стало страшно. За лісом, утворюючи велике коло, виростали інші пагорби, зовсім мені незнайомі. Все немов потопало у пітьмі, огорнуте якимись чарами вуур. Довкруж було так тихо й безмовно, а небо було таким важким, сірим і сумним, як вуурівське склепіння у Глибокому Дендо. Я йшла все далі серед тих страхітливих каменюк, яких було сотні й сотні. Деякі скидалися на людей з огидними вишкіреними обличчями. Мені здавалося, що вони от-от стрибнуть на мене і схоплять, потягнувши у своє кам'яне царство, щоб я навіки там зосталася. Інші камені були схожі на тварин та бридких плазунів з висолопленими язиками, а на деяких були немов викарбувані слова, які я не в змозі була вимовити. Деякі камені скидались на покійників, розпростертих на траві. Попри страх, я йшла поміж них, і моє серце повнилося лиховісними піснями, навіяними ними. Мені хотілося корчити гримаси й вигинатися, достоту як вони, і я все йшла і йшла довгою стежкою, поки зрештою не відчула симпатії до тих каменюк, і вони мене більше не лякали. Я співала навіяних ними пісень. Пісень, слів яких не можна вимовляти чи записувати на папері. Тоді я почала корчити гримаси, копіюючи камінні обличчя, і вигинатися так, як були