Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

Все перед очима поплило, я відступила, борючись з інстинктами, що так і кричали мені, що пора втікати. Все волосся стало дибки, особливо коли брат спробував схопити мене за руку, щоб не впала.

–  Не торкайся мене! – крикнула з переляку.

Саме в цей момент скрипнули скляні двері й зайшов Кай. На секунду він застиг, спостерігаючи цю двозначну ситуацію. Виглядає він також пом’ятим, з розбитим носом, з якого все ще тече кров і старими шрамами на торсі, плечах, руках і навіть шиї. Хтось уже встиг з ним поступити в сто крат гірше, чим він поступив зі мною і мені його зовсім не шкода. Подивилася йому в очі не знаючи, що саме відчуваю до нього зараз: злість, роздратовання, а може зневагу? Щоб не було його мотивом, зараз це мене не хвилює. Ми зіткнулись поглядами, я перша відвела очі, після чого навіть не встигла помітити, як він раптом опинився біля мене. Пролунав звук удару, це Івана, який був у альфи на шляху, відкинули на кухонні шафки.

–  Хто? Хто це зробив? – закричав він на мене так, що у мене ноги підкосилися. Чи то може від того, що він схопив мене за плечі? Мої бідолашні плечі, які нещадно боліли після моєї нічної «прогулянки».

–  Відпусти мене, мені боляче! – закричала на нього так само як він на мене.

Кай відпустив, і я впала на підлогу, тримаючись перев’язаною рукою за плече. Ліва так і звисала, напевно, знову треба вправляти. Він же не буде мне знову душити при всіх них? Не буде ж?

–  Ти що робиш? –  накричав на блондина Іван, відкидаючи від себе зламані меблі. Своєю спиною він зруйнував одну тумбочку і відірвав дверцята в іншій. Встала на ноги, тримаючись за стіл, хоча Кай і простягнув мені руку, яку я проігнорувала.

–  Ти відповіси, хто це зробив, чи ні? –  крикнув на мене Кай, своєю чергою ігноруючи Івана.

Він дуже злиться, але чому? Наче він ще декілька годин тому хотів мене задушити? Навіть його очі від блідо-блакитних стали такими темно-сірими, як море в шторм. Хлопець схопив мене за зап'ястя правої руки, але відпустив, щойно я скривилася від болю. Чому він мене торкається так, наче має на це право?! Хто йому його дав?! Явно не я?

–  Чого ти питаєш? – криво посміхнулася розбитими губами, розводячи руками. – Яка тобі різниця? Яка вам всім, у біса, різниця?!

–  Істеричка! – рикнув брат невдоволено.

–  Чого ти взагалі тоді сюди прийшла? – Кирило перелякано оглянуся на мого брата. – Тобі б у лікарню.

–  Тату, ти хоч оглянув її? – захвилювався Діма.

–  Не встиг, вона не далася, –  відповів йому чоловік, так наче мене тут не має.

–  Заткнулись, –  одне лиш слово Кая й усі в кімнаті замовкли.

–  Я питаю останній раз: хто це з тобою зробив? – я не впізнала голос цього хлопця, ні разу до цього в ньому не було стільки сил.

–  Це, –  правою рукою я оголила шию демонструючи всім результат його роботи, –  ти.

–  Господи, невже це правда? –  запитав пан Демянів перелякано і повалився на крісло, підсунуте Дімою, схопившись за серце. – Я ж говорив тобі, тільки раз тобі говорив…

–  Заспокойся батьку, випий води, –  заметушився Діма, поки я дивилась на всю цю виставу з байдужістю.

Сам Кай ніяк на це не відповів, просто дивився на мою шию. Любувався результатом своїх дій? Жалів мене? Ні. Він на такі відчуття не здатний.

–  Ти що її душив?! – крикнув брат. – Ти душив мою сестру?!

–  Тихо, тихо! Іван! – намагався його втримати Кирило.

–  Ти з нею зробив набагато гірше, –  байдужим тоном відповів Кай, наче вони не про спробу мого вбивства говорять, а про зламані навушники. Ненавиджу, обох.

–  З мене досить вашої вовчої компанії, те що я хотіла дізнатись, я дізналась, тому прощайте, –  махнула рукою наче на прощання.

–  Стій! –  крикнув Кай, заглушаючи решту голосів. Це була команда, наказ, наче до своїх шавок, але я не буду його слухатись.

Він, імовірно, побіг за мною, я теж побігла, але Кай наздогнав мене в коридорі й, схопивши за плече, розвернув. Вкотре дісталося моєму бідному лівому бідному плечу! Я закричала, на очі знову навернулися сльози, а ноги підігнулися. В такі моменти в серіалах появляється головний герой і спасає головну героїню з рук лиходія. Мій спаситель, що правда не барився. Я не бачила його, тільки відчула, як він висмикнув мене з чіпкої хатки Кая.

–  Ти як? –  запитав хлопець, притискаючи мене до себе. Ноги мене зовсім не слухалися, але кумедність цієї ситуації заставила криво посміхнутись.

–  А ти що тут забув? –  гаркнув Кай.

–  Ми вже йдемо, –  доволі грубо відповів йому мій спаситель.

–  Ти йдеш, вона залишається, –  наказовим тоном заявив Кай. А він взагалі уміє говорити не наказами?!

–  Думаєш, я залишу її тут, щоб ти її добив?! –  іронічно посміхнувся Артур. Він притиснув мене до себе, мабуть, аж надто сильно і багатозначно.

–  Відійди від неї! –  крикнув Кай, мені здавалося, я фізично відчула його лють, тому заплющила очі, позволяючи герою робити все, що заманеться.

–  Ваша сімейка, –  з огидою вимовив Артур, –  не все ще в цьому місті купила! Якщо ти ще раз її образиш, то в кращому разі зогниєш у в'язниці. А в гіршому –  я сам тебе закопаю!