Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

–  Ці пустуни знову вдома не ночували, –  зло бурчав він, дивлячись не на мене, а в газету, яку він пильно читав. Напевно, він забув, де залишив окуляри, тому так примружився читаючи.

–  Їх немає? –  вирвалося в мене з полегшенням.

–  Що? –  пан Дем’янів подивився на мене і схопився за серце, по забувши про свою газету. –  Що з тобою сталося?

–  У клубі погуляла, –  відповіла з іронією, розізлившись на себе, через своє полегшення. –  Так їх немає?

–  Ні. Так? Хто це з тобою зробив? –  злякано запитав чоловік, він затягнув мене в будинок і зачинив за мною двері, оглядаючись по сторонах, наче за мною погоня.

–  А Марго? –  запитала, відчуваючи незручність від того, що не хочу йому все розповідати, і тому змінила тему.

–  Марго вже місяць, як поїхала до мами. Її матінка хворіє, –  пояснив чоловік. – Вона тисячу раз на день нам дзвонить, дуже хвилюється за тебе і Кая.

У мене вирвався нервовий смішок, який чоловік зрозумів правильно.

 –  Скажи хоч, це не Кай постарався? – перелякано спитав він, так що не зрозуміло було, за кого він в цій ситуації більше хвилюється.

–  Не тільки він, –  відповіла з іронією.

–  О, Господи! Це чортове вовченя! –  схопився за голову пан Дем’янів, ледь не перейшовши на лайку. – Я ж говорив йому…

–  Що говорили? – різко обернулась до чоловіка, задаючись питанням, що мені тепер робити.

–  Давай я тебе огляну, –  він помітив, що я намагалася не рухати лівою рукою. –  Із плечем проблеми?

О, ні! З цього хорошого нічого не вийде.

–  Я краще піду. На мене чекає машина, –  відповіла повернувшись до виходу. Пан намагався мене зупинити, поки коридором не роздався різкий звук, наче хтось увійшов у двері на кухні, ляснувши дверима.

–  Йой! От ся маєш, він зовсім з глузду з'їхав! – крикнув цей хтось голосом Кирила. –  На мені живого місця нема!

–  Не треба було до його дівчини чіплятися, –  відповів ще один чоловічий голос.

–  Ти сам теж до неї чіплявся! А я отримав більше за всіх! Так не чесно! –  обурився перший голос.

–  Ну, я їй хоч сподобався! –  сміючись, відповів другий.

–  Ти піди це Каю скажи! І взагалі, я не винен! Сам же помітив, як вона пахла! Я наче й зараз відчуваю її запах.

От же покидьки, впевнена про мене говорять! Повернулася і пішла на голос ігноруючи доктора. Кирило на кухні п'є з пляшки молоко. Без футболки, на ньому лише сині шорти. На спині красуються кілька довгих порізів, наче від кігтів великого звіра і багато старих шрамів. Діма ж сидів на стільці, поклавши брудні ноги на стіл. У нього був такий же жахливий вигляд, як у брата: під оком синець, розбита губа і трохи набряклий ніс. Чи схожа ця рана на той поріз, що я завдала тому вовку?

–  Дарина? –  здивувався Діма, тут же забравши ноги зі столу.

Почувши це, Кирило розвернувся і, коли побачив мене, захлинувся молоком. Хлопець закашлявся, поки воно потекло йому по бороді. Його обличчя теж в синцях, дві великі подряпини на щоці та носі. Дідько, ще один підозрюваний! Чого вони всі такі побиті?!

–  Що з тобою сталося? –  запитав Діма, встаючи на ноги.

Хотіла б я й сама знати, що у біса зі мною сталося.

–  Від тебе пахне кров’ю. Тебе що машина збила? –  запитав Кирило, відкашлявшись і якось перелякано дивлячись на мене.

–  Даринко, може тобі й правда треба в лікарню? –  запитав пан Дем’янів, зайшовши в кухню за мною.

–  Мені не це потрібно! – крикнула, тому що до біса задовбало, що всі мене туди посилають. Наче їм і правда є до мене діло, просто хочуть так від мене відкараскатись і все!

Кухонні двері відчинилися, увійшов Іван. Виглядає він дуже сердитим, на щоці синець, ніс цілий і не ушкоджений. Нарешті я можу розслабитись, це точно не він. Наче камінь з душі упав. Ми зустрілися поглядом, і на всьому його тілу одразу потемніли вени, що налякало мене менше ніж його погляд.

–  Хто? –  тільки й запитав він, зробивши  кілька кроків у бік так званих братів.

–  Це не ми! –  крикнув одразу Кирило, молоко випало з його рук і розлилось по підлозі.

–  Хто вас так побив? –  запитала в брата, і так знаючи відповідь.

Його показова злість лише роздратувала мене. Раптом він став мене захищати, вперше в житті! Хоча раніше йому було байдуже, місяць навіть зі мною розмовляти не хотів. Який же лицемір!

–  Кай розійшовся, –  відповів Кирило. –  А з тобою що сталося?

–  А що не видно?! У клубі побувала! –  здається, моя відповідь була дуже істеричною.

–  Може перестанеш поводитися як істеричка й відповіси, що з тобою у біса сталося?! –  крикнув на мене брат і ще ніколи його тон голосу не звучав як погроза.

Він уже не виглядав так, наче у нього припадок і вени не проступали через шкіру, але відчуття, що це вже не мій брат, якого я знала, не дало мені й слова промовити. Якось різко до мене дійшло, того разу, коли я якимось дивом попала в цей дім, він прикидався нормальним. Насправді перед мною уже не мій брат, а хтось інший, щось інше. Він не говорив зі мною не тому, що Кай приказав, а не хотів, щоб я це зрозуміла.