Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

–  Красно дякую, –  звернулася до лейтенанта, перед тим як вийти назовні.

–  Бережи себе, –  помахав мені рукою чоловік.

Потім він повернувся до племінника і, давши йому ногою під зад, сказав:

–  А ти чого чекаєш? Іди, відведи її до дому. Дрібний негідник!

Вийшла на вулицю і змерзла до кісток від першого ж пориву вітру. Холодно, все в снігу.

–  Може, розкажеш, що з тобою сталося? –  Артур вийшов за мною і став поруч.

–  Повеселилася в клубі, а що не видно? –  спробувала посміхнутися, але, судячи з обличчя Артура, у мене погано вийшло.

Не буду ж я йому все розповідати, якщо правоохоронні органи мені не повірили, то і він і поготів вірити не зобов'язаний. Лише неприємностей йому додам.

–  Жартуєш, чи що? –  імовірно, він розлютився, що не відповідаю.

Повіяв вітер, і я обняла себе, їжачись від холоду. Хлопець це помітив, і зняв із себе куртку.

–  Одягай, –  сказав він, простягаючи куртку мені.

–  Скажи, у тебе що, за кілька годин, що ми не бачилися, з'явився комплекс героя? –  не беру її, але іронічно помічаю зміни в поведінці нового знайомого.

–  Що? –  хлопець насупив брови, і без мого дозволу накинув мені на спину куртку. Щойно важка зимова куртка лягла мені на плечі, скрикнула від болю.

–  Що сталося? –  злякався хлопець.

Ліве плече горить вогнем, як і рука, якою я навіть не можу поворухнути, правою зняла з себе куртку і кинула в хлопця.

–  Може тебе в лікарню відвезти? –  запитав Артур стурбовано.

–  Не треба, вези мене додому, –  розлютилася я. Ненавиджу лікарні.

–  Що це? –  запитав Артур, пальцем показуючи в сторону моєї шиї замість того, щоб робити те, що просять.

–  Нічого. Довези мене до дому.

–  Це твій білявий дружок постарався? –  здається, він зараз мене засуджує, правда не зрозуміло за що.

–  Може, вже поїдемо? – грубо перебила його, даючи зрозуміти, що 

–  Поїхали.

Його машина, стара "Нива" білого кольору. Припаркувався він біля самого входу, не звертаючи уваги на знак "паркування тільки для службових машин". Сіла на переднє сидіння, насилу примудрившись затягнути ремінь безпеки.

–  Куди тобі? –  запитав Артур із незадоволеним виглядом, сідаючи в машину.

–  В центр, там… –  почала було говорити, але замовкла, прикривши очі на секунду. І що я, чорт забирай, там буду там робити з цим всім? Поки я не впевнюсь в тому, що мій брат, чи ця його зграя до всього цього не причасна, не зможу заспокоїтись.

–  Ей? – почула стурбований голос, визирнувши з думок.

–  Ти не проти, відвезти мене в одне місце, а потім додому? – запропонувала з тяжким серцем.

–  Якщо не довго, у мене іспит скоро, –  Артур завів машину, і ми поїхали. –  Куди їдемо?

–  До Дем’янових, –  мені не так уже й хочеться до них навідуватися, але я маю де в чому переконатися.

–  І навіщо тобі туди? – його зверхній погляд говорить мені про те, що він бачив, як Кай мене душив, але нічого не зробив, щоб його зупинити.

–  Просто підвези мене і все, добре? –  як же він мене бісить, хоча до Кая йому, звісно, далеко. –  Ти хоч дорогу знаєш?

–  Усі в окрузі знають, де цей рожевий замок. Це як місцева визначна пам'ятка, –  іронічно зауважив хлопець.

Долоня правої руки саднить і болить, бинт, яким мені замотали руку потемнів від крові. Хоч я і поверх накладеної лейтенантом пов'язки, загорнула її ще у свій капюшон, кров усе одно просочилася.

–  Чорт, –  вилаялася, залишивши велику пляму на джинсах.

–  Що таке? –  відвернувся від дороги хлопець.

–  Нічого, –  буркнула, намагаючись зав'язати капюшоном рану сильніше.

–  Може тебе спочатку в лікарню відвезти?

–  Не треба, я ж сказала, –  розлютилася, мені потрібно в дечому переконатися. Дуже потрібно.

Заїхали на гравійну дорогу перед будинком. Артур зупинив машину і вийшов разом зі мною.

–  Може, я з тобою піду? –  запитав він.

–  Знову комплекс героя? –  іронічно зауважила я. –  Якщо закричу, заходь, –  пожартувала, і додала, –  мені потрібно в дечому переконатися. Я скоро повернуся.

Хоч говорила це хоробро, насправді коліна в мене тремтіли. Адже, можливо, це хтось із них намагався мене вбити минулої ночі. Замок зовсім не змінився, такий самий химерний й рожевий. Натиснула кулаком на дверний дзвінок. Усе, що хочу, це побачити обличчя вовків. Переконати себе, що це не одному з них я заїхала в ніс осколком. Переконатися, що Іван тут ні до чого.

Двері відчинилися, на порозі стояв пан Дем’янів, вдягнений у піжаму зверху і в штани знизу. Він був не причесаний, з тижневою щетиною, і мав такий вигляд, який мають розведені чоловіки, доки не звикнуть, що тепер про них ніхто не піклуватиметься.