Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

–  Ходімо, –  лейтенант узяв мене під руку, я на секунду зупинилася, щоб підняти мій багатостраждальний капюшон.

У камері що правда було краще, ніж на допиті, принаймні в ній нікого не було крім мене. Там ледь топилось, так що стіни біли покриті інеєм, а лампочка час від часу гасла сама по собі. З пораненої склом руки уже не йшла кров, та я все ще не могла на неї дивитись, тому з огидою замотала в порваний капюшон. Лице щипало від порізів, шия горіла вогнем, як і горло.  Дивно, але особливого болю, як і холоду, я не відчувала. Мої емоції зникли, наче після такого стрибка адреналіну, повністю видихнулась.

–  Дівчинко, –  від голосу лейтенанта здригнулася.

Він вийшов із чергової з невеликою валізкою, на якій був намальований великий червоний хрест.

–  Давай оброблю твої рани, –  заметушився чоловік і дістав вату і якусь пляшку.

Потім він вилив рідину на вату і, витягнувши крізь ґрати мою праву руку, приклав вату до руки. Щось там зашипіло, та я нічого не відчула. Напевно, лейтенант віком як мій батько. Я так сумую за татом, навіть якщо наші стосунки дуже спорились після його зради. По щоках щось потекло, капнуло на шию.

–  Терпи маленька, –  глянув на мене чоловік, забираючи вату. –  Цей виродок Ковальов, навіть заборонив викликати для тебе швидку! Попаде йому від начальника, коли той тебе побачить.

Чоловік узяв бинт і почав замотувати руку.

–  Напевно, хочеш додому? –  запитав він згодом, мабуть, йому було ніяково мовчати. –  Може, я зателефоную твоїм рідним, і тебе заберуть?

 Зателефонує, кому? Перша думка чомусь була про Марго, але я не бачила її вже місяць. Дзвонити та будити матір і батька здалося мені дурною ідеєю. Мама не поїде, вона давно перестала виконувати свої батьківські зобов’язання. Коли Іван захворів і попав у лікарню, це я з ним дивилась, доглядала його після операції, хоча сама ще була дитиною. Тато проміняв нас на свою Емму, як я можу просити його допомоги? Хто ще в мене тут залишився? Руслана? Вона, найімовірніше, ночує у свого нового хлопця, слухавку все одно брати не буде. Іван? А хто дасть гарантію, що це не він зі мною зробив у своїй вовчій формі? Не хочу навіть про це думати, від однієї думки про це займається серце.

–  Немає в мене нікого, –  голос якось дивно звучить, ніби плачу, хоча це не так.

–  Ну чого ти, дівчинко. Не плач, –  лейтенант витер моє обличчя, але я нічого не відчуваю. –  Я лейтенант Вітровий, а тебе як звати?

–  Дарина.

–  Дарина значить? –  чоловік добро посміхнувся. –  Ти не хвилюйся, вранці будеш удома!

–  Мені страшно, –  зізналася тихо.

–  Що? –  напевно, лейтенант не почув.

–  Мені страшно повертатися додому, –  прошептала, прикриваючи тяжкі повіки.

***

–  Прокидайся! –  мене легенько штовхнули в плече.

Здригнулася від болю, нарешті, це почуття до мене повернулося. В очі ударило яскраве світло, уже настав ранок. Не пам'ятаю, як заснула. Озирнулася, і побачила, як лейтенант відчиняє ґрати.

–  Ходімо, –  сказав він, коли моя реакція на відкриття моєї в’язниці запізнилася.

Виявляється, у мене болить не тільки плече, а й усе тіло. Навіть зробити крок до виходу з камери було нестерпно боляче. Усі м'язи в тілі болять і ниють. Скільки ж я вчора пробігла, якщо все так болить?! Стиснула зуби й все-таки вийшла, за мною закрили камеру.

–  Вирушай додому, Дар'я, –  дбайливо взяли під руку.

–  А як же...? –  договорити не встигла, мене поплескали по спині.

–  Не хвилюйся ти так, за годину приїде начальник і з усім розбереться. Тобі потрібно відпочити, –  він поправив на лобі кашкет і додав. –  Я подзвонив племіннику, він відвезе тебе додому.

–  Але...

–  Ніяких "але"! Я б сам тебе відвіз, але в мене ще зміна, –  усміхнувся мені чоловік.

–  Дядьку, я тобі що, таксист? –  скрипнули вхідні двері, і у відділок зайшов хлопець.

–  Не обурюйся! Ти маєш бути джентльменом! –  прикрикнув лейтенант на родича.

–  Ну чому, я маю тобі прислуговувати? –  він прикривав обличчя рукою. –  Я цілу ніч готувався до іспиту і хочу спати!

–  Артур? –  втупилася я на хлопця.

Він перестав прикриватися й вдавати, що смертельно втомився і подивився на мене.

–  Ти що тут робиш? –  він оглянув мене. — Що з тобою сталося? Ми ж зовсім недавно в клубі бачилися...

–  Так ти вчився всю ніч?! –  лейтенант стукнув племінника. –  А перегаром, як смердить! Що якщо я розповім твоєму батькові? Ти –  негідник! –  прилетів Артуру запотиличник.

–  Ай, боляче ж! –  Артур відсунувся від дядька і почав розтирати забиту голову. –  Я ж приїхав і зроблю все, що ти попросиш. То навіщо ябедничати?!

–  Ах ти, нероба! –  лейтенант знову замахнувся, але племінник ухилився. –  Відвези дівчину додому, добре?

Дядько взяв мене за руку і віддав її Артуру, наче наречену нареченому. Ми обмінялися поглядами, і я висмикнула руку, повільно пішла до дверей.