Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

–  І з чого ти взяла, що це була вона? Ти ж казала, що обличчя було понівечене.

–  Не знаю. Через ланцюжок, волосся? Я просто подумала, що це була вона. Ви знайшли її? –  цей чоловік ніби змушує мене засумніватися в кожному власному слові.

–  Продовжуй, що було далі? –  не звертаючи уваги на моє запитання, запитав капітан.

–  Далі... –  заплющила на секунду очі, мене все ще трясло від спогадів, –  далі я обернулася, і він був там.

–  Убивця?

–  Вовк, –  після цієї фрази капітан уже втретє посміхається. От тільки в його усмішці нема нічого приємного, лиш зверхній вищир.

–  Де ти бачила вовків посеред міста?! Якщо вони й водяться, то тільки в лісі. Досить вигадувати! Розповідай, як було! –  крикнув він і вдарив по столу кулаком. Від різкого звуку я сіпнулась від нього, так що ледь не впала зі стільця, це тільки б позбавило його.

–  Я не вигадую! Ви знайшли її… тіло? –  теж закричала, але не від злості, а від безсилля.

–  У тому-то й річ, що ні! –  капітан дістав із нагрудної кишені цигарки та закурив.

–  Як ні? –  з жахом запитала, схопившись за голову. –  Вона ж була там!

–  Патрульні оглядають всі двори та вулиці, але немає жодних слідів, –  він видихнув дим мені в обличчя і запитав. –  І скільки ти випила в клубі?

–  Що? – перепитала, тому що в думках намагалась себе ж запевнити, що не сходжу з розуму і всі ті події насправді були.

–  Чи трави обкурилася? Ви ж, дітки, вважаєте, що досить дорослі, щоб напихати своє тіло всілякою гидотою? –  його голос зверхній, а погляд яким він пройшовся по мені, здався найбільш огидним зі всіх, які я на собі відчувала. –  У клубі бачили, як ти побилася зі своїм хлопцем. Напевно, вирішила помститися своєму хлопцю і придумала всіляких дурниць! Дівчину, зниклу ще й додала до своєї історії, бо всюди плакати висять?! Порізала себе для більшої правдоподібності, так? Відповідай, коли з тобою дорослі розмовляють! –  що взагалі це таке? Чому ця людина може так говорити про мене?!

Він схопив мене за капюшон і підняв зі стільця. Бідний капюшон відірвався, і його кинули на підлогу, як якусь огидну ганчірку. На секунду мені здалось, що я для правоохоронця нічим не ліпша за ту ганчірку, така ж брудна і відірвана.

 –  Відповідай, коли до тебе звертаються, погань!

–  Я випила лише один келих текіли. Той хлопець і наші з ним стосунки тут взагалі ні до чого!  –  судомно зітхнула, тільки б не розплакатися.

–  А з шиєю, що тоді? –  засміявся противно капітан, нахабно провівши рукою по моїй понівеченій шиї. Як же його там звали, як завжди, погано запам'ятовую імена, особливо імена покидьків.

–  Випадковість, –  відповіла, рефлекторно відсахнувшись назад і закриваючи шию рукою.

–  Так, так, а хлопець, який зробив тобі таку милу прикрасу, –  він глузливо махнув рукою в сторону моєї шиї, –  випадково не з прізвищем Дем’янів?

І чого він домагається?! Замість того щоб шукати реального вбивцю, він, напевно, вирішив «нагнути» багатіїв Дем’янів? Щоправда, я не впевнена, що це не хтось із них. Той вовк так був схожий на вовка брата, що я бачила біля дому старої. До того ж його зовсім не цікавило тіло Ніни, тільки я. Без поняття, що там насправді відбувалось, але навряд чи правоохоронцям потрібно знати всю історію. Кай збісився тільки від того, що я була в клубі з друзями Руслани, подумав що я з якогось дива можу розказати їм їх дивакуватий секрет. Якщо я зроблю це зараз, то мене або запхнуть в лікарню, як маму, або просто уб’ють.

–  Чого ви від мене хочете? – взяла себе в руки, насторожившись.

–  Щоб ти розповіла правду! –  задоволено посміхнувся капітан, по своєму оцінивши свій стан.

–  Я вже все вам розповіла, –  повторяю, ховаючи тремтячі руки під столом.

Він встав, обійшов стіл і встав у мене за спиною, від чого у мене затремтіли плечі, навіть те, яке я вивихнула. Тільки коли його рука до огиди ніжно торкнулась синців на шиї, тремтіння припинилось.

–  Дурненька дівчинка, наче ти не знаєш, що такі як Дем’янів роблять з дурепами як ти, чи Новікова.

Відскочила в сторону дверей, перекинувши при цьому свій стілець. Ноги не тримали мене, то я ледь не упала, перелякано дивлячись на чоловіка. Він хотів мене задушити? Моє горло наче знову стягнув зашморг, я закашлялась, поки він зверхньо спостерігав за моєю реакцією.

–  Капітане, –  у кімнату раптом зайшов лейтенант. Чоловік літнього віку, який перший знайшов мене. З усіх він здався мені найбільше адекватним.

–  Що таке? –  не зрадів його приходу капітан.

–  Автобусна зупинка на вулиці: усі скляні вітрини знищені й поруч багато крові.

–  І що?

–  Усе як казала дівчина, –  пояснив ще раз лейтенант, стурбовано не відводячи від мене погляд.

–  Ну і що? – незадоволено гаркнув на нього чоловік. –  Може вона і розбила, і кров її.

–  Може, відпустимо її? –  заступився за мене лейтенант.

–  Ще б чого! – капітан схопив теку з якоюсь справою і хлопнув нею по столу, добряче мене лякавши. –  У камеру її до ранку посади. Ранком приїде головний, нехай вирішує, що з нею робити.