Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

Дарина Люта

грудень 2012 року

Очі вовка моторошно відбивають світло вуличного ліхтаря за моєю спиною. Та він просто величезний! Подався вперед, і я змогла трохи роздивитися довгу шерсть, незрозуміло якогось кольору, але точно темного. Щось за спиною впало, але я не ризикнула озирнутися. Вовк вискалив пащу й оголив величезні ікла, я почула моторошне гарчання, від якого в мене підкосилися ноги. Мало не упала, ланцюжок прослизнув крізь пальці, та я навіть не наважилась на це звернути увагу.

–  Діма, Кирило, Іван? – похрипіла налякано, намагаючись зрозуміти, хто саме доводить мене зараз до інфаркту. – Ей, це не смішно, перестань.

Мій голос так тремтів, що я не впевнена, що він взагалі мене почув, хто б це не був. Ніщо в страшній морді не говорило мені, що мене впізнали, або почули. Закриваючись руками, відступаю на крок. Ще один рик. Розвернулася і кинулася бігти, ледь не спіткнувшись об тіло. Ще не встигнувши добігти до арки, послизнулася через бісові капці. Вовк в один стрибок перегородив мені шлях, але я жахливим криком пролетіла у вовка між лап. На моє щастя, вовк цього не очікував, а я виграла кілька секунд, щоб піднятися і побігти прямо по проїжджій частині.

Напевно, за все своє життя я так швидко навіть стометрівки ніколи не бігала. Ось що значить інстинкт самозбереження і купа адреналіну в крові. За спиною чути моторошне гарчання, потім глухий удар і звуки машинної сигналізації. Далі була розвилка і глухий кут, і, якби не різкий маневр праворуч, мені б прийшов кінець. Вовк із розгону залетів в автобусну зупинку, розбивши при цьому скло із рекламою.

Озирнувшись, щоб подивитися, що сталося, втратила дорогоцінну перевагу. Вовку наче все байдуже, в один ривок він наздогнав мене. Замотав головою, наче собака, після купання, але в мене полетіли шматки скла, а не бризки води. Пригнулася і закрила обличчя руками, це і врятувало мене, але частково. Він зробив різкий рух, наче збирався відкусити мені голову, але в останній момент наче передумав. Такий величезний, два з половиною метри заввишки, ніколи раніше не бачила їх зблизька і краще б й далі не бачила. Ще один небезпечний для мене рух вовчою пащею і мені довелося присісти на землю, щоб залишитися цілою. У світлі ліхтарів, було добре видно його масивну фігуру, і власне колір шерсті.

–  Брат? – перелякано видихнула, не вірячи своїм очам.

Вовк заричав і відійшов назад. Це й справді мій брат?! Поки я розгубилася, не знаючи що робити, він стрибнув, поваливши мене на землю. Його важкі лапи придавили мене до землі, мені навіть здалося, що хруснули ребра під ними. Він нагнув вовчу морду і досить гидко лизнув моє обличчя, наче пробуючи на смак. Це зовсім не було схоже на дружнє привітання, та й до цього він поводився так, наче хоче мене убити й зжерти. Тож рукою я намацала великий шматок скла. Щойно він знову нахилив свою величезну голову, відкривши пащу, я встромила йому скло прямо у великий чорний ніс.

На мене бризнула кров, багато крові, моя власна також. Вовк завив, упав поруч, і почав кататися по землі, як очманілий, зафарбовуючи білий сніг в червоний колір. Відповзла від нього, весь час на нього оглядаючись. Усе моє тіло страшенно болить, але я все ж піднялася і побігла через якийсь провулок. Не знаю, скільки часу минуло, але я боялася навіть озирнутися. Серце перелякано калатало в грудях, в правому боку кололо від біганини, та я все продовжувала бігти. Зупинилась, тільки коли добігла до дільниці, яка випадково зустрілася на моєму шляху. Ноги підкосилися, щойно я відчула себе хоч трохи в безпеці. Обличчя зустрілося з підлогою. Хтось схопив мене за плачі й підняв, змушуючи сісти.

–  Що з тобою сталося? –  запитав чоловік у формі.

–  Я... – говорити важко, судоми стискають горло, –  бачила... її...

–  Кого? –  перепитали мене.

–  Н-н-н... –  глибокий вдих на грані істерики, –  Ніну, –  ще один майже істеричний вдих, –  Новікову...

***

–  Повторімо ще раз твої свідчення. Що ти бачила? –  запитав капітан.

Цей чоловік мені одразу не сподобався; за сорок, з вусами та лисиною на голові та поглядом, наче всі на цьому світі лиш пилюка під його ногами. Він явно незадоволений тим, що я з'явилася у відділку. Зітхнувши, я почала розповідати все по третьому колу:

–  Я йшла додому з клубу. Я не місцева і погано орієнтуюся в місті. Дорогою заблукала і зайшла в глухий кут. Хотіла вже повернути, як знайшла на землі підвіску з ангелом.

–  Де вона? –  запитав капітан, строчачи щось у блокнот.

–  Здається, я впустила її, коли тікала, –  спробувала згадати.

Сидіти на стільці було незручно, та ще й у моєму стані. Мене майже одразу привели в кімнату для допиту: малоприємне місце, як і сама ця дільниця.

–  Продовжуй, –  скомандував капітан, продовжуючи щось писати.

–  Коли я побачила ланцюжок, то підняла його. І ще помітила сліди на снігу.

–  Які сліди? –  перепитав капітан.

–  Я ж раніше казала! Сліди, немов щось волочили по землі, –  уся ця ситуація діяла на нерви, мене абсолютно ніхто не слухає і заставляє повторяти все по декілька раз. –  Пішла по сліду в провулок праворуч. Там я й побачила її...

–  Кого? –  знову запитав чоловік.

–  Дівчину, блондинку. Вона лежала замотана в поліетилен. Думаю, це була Ніна Новікова, –  як же мене бісить уже ця історія.