Читати книгу - "Знову й знову, Бен Елтон"

— Що ж, сподіваймось тоді, що ця версія стане останньою, — відповіла вона.

А тоді підійшла до столика і поклала біля Стентонового конверта ще один. Історію свого двадцятого століття. Перелік жахливих нещасть, укладений упродовж довгих годин, які вони провели у потягу.

Два описи різних версій майбутнього лежали поряд, одна біля одної. Обидві страшні, але друга — набагато страшніша за першу.

— Готово, — мовила Кейті. — Тепер, якщо цим шляхом вирушить новий мандрівник у часі, буде принаймні якийсь шанс, що він також дізнається про все те, що відомо нам.

— З іншого боку, — відповів Стентон, — якщо наша місія виявиться успішною, якщо ми зуміємо запобігти німецькій революції, то ніякого нового мандрівника у часі, може, й не буде.

— Може, — сказала Кейті.

Стентон перевів промінь свого ліхтарика зі столика, біля якого вона стояла, у бік темних ніш із запорошеними старими пляшками.

На півдорозі між слідами Кейті й тими нішами виднілися його сліди. Він посвітив ліхтариком у темряву, під склепіння.

І раптом у голові в нього блискавкою майнула одна думка.

Думка, від якої його серце аж похололо.

Він рушив у бік тієї темряви.

— Куди ти? — запитала Кейті.

— У минуле, — сказав він. — Твої сліди — перед моїми. Я прибув сюди змінити історію і зробив це. Минуло століття, і сюди з тією самою метою прибула ти, але час трохи посунувся — і вартівня змістилася. Точнісінько, як казав Сенґупта: «У міру того, як кожна просторово-часова петля здійснює свій рух, час і простір примножуються».

— Вартівня? — перепитала Кейті. — Сенґупта? Про що це ти?

Стентон не відповів. Був уже під першою аркою.

А там освітив ліхтариком долівку. Відбитки? Хтозна, можливо, й були колись, але так припали потім пилом, що тепер їх і не розгледиш, тож певності немає. І Стентон знову посвітив на пляшки, що чорніли тут-таки на полицях.

— Може, я був не перший, — озвався він. — Зрештою, чому першим мав бути саме я?

І тієї миті побачив.

Застромлений поміж двома рядами пляшок.

Конверт.

Стентон простягнув руку й узяв його.

А тоді пройшов ще трохи вглиб катакомби. МакКласкі казала, що та тягнеться ген попід вулицю і сусідній будинок.

За кілька кроків він знайшов ще один конверт.

Далі ще один.

І ще один.

П’ять, шість.

Дев’ять, десять.

— Що ти там робиш? — почувся голос Кейті позаду. — Якщо ми закінчили, то час уже звідси забиратися.

Стентон повернувся до неї з цілою купкою ламких, пожовклих конвертів у руках. Знайшов дванадцять листів, але їх, цілком можливо, було й більше, бо погріб тягнувся далі вглиб, де панував непроглядний морок.

— Цього я й боявся, — тихо мовив він. — Я не перший. Переді мною був ще багато хто…

І поклав ті конверти на столик — біля свого листа і листа Кейті.

Вони посідали долі і, присвічуючи собі ліхтариками, заходилися читати.

Історію дюжини століть. Дюжини двадцятих століть.

Ті самі сто одинадцять років повторювалися знов і знов, починаючи кожного разу з 1914-го. Одні автори листів вирушали в минуле врятувати або вбити ерцгерцога. Другі мали врятувати або вбити кайзера. Треті прибували, маючи на оці взагалі інших людей — потенційних монстрів, ще надто молодих, але приречених, якщо їх залишити живими, скоїти згодом страшні злочини. Але наслідки щоразу були одні й ті самі. Страхітливий перелік і опис виявів людської жорстокості та розмаїтих нещасть. Війн і геноцидів. Фанатизму і страху.

У деяких версіях століття, як‑от у Стентоновій, з’являлися ті чи інші ознаки поступу людства, та їх ніколи не вистачало, аби переконати тогочасних хроноситів залишити все, як є, і дати часові спокій. Інші ж, наприклад, версія Кейті, були достеменним кошмаром, що й далі скочувався у геть вже пекельну темряву, створити яку спроможне тільки людство.

Читаючи у світлі своїх ліхтариків ті листи, Стентон із Кейті дізнавалися про диктаторів і таємні поліцейські служби. Про зловісні наукові відкриття і смертоносні хвороби. Про те, як знову й знову сходив нанівець комунізм. Про фашизм: цього слова ні Стентон, ні Кейті не знали, але часом траплялося, що той фашизм брав гору, хоча результат був урешті-решт такий самий.

У чотирьох різних історіях фігурувало ім’я якогось Гітлера.

Стентон узагалі чув про нього вперше; у його столітті той австрійський фанатик жодної ролі не відігравав. Натомість Кейті знала Гітлера як одного з поплічників Штрассера.

Бували, одначе, століття, коли той мерзотник вибирався на самий верх і ставав сущим страховиськом штибу Сталіна чи Штрассера. Тоді йому вдавалося загнуздати потугу Німеччини для того, щоб завоювати пів світу і винищити там половину населення. Двоє з попередніх хроноситів прибували в минуле із завданням убити його, доки він був іще волоцюгою без шеляга у кишені й малював у Відні свої акварелі.

Минала година за годиною. Час спливав. Незабаром шпиталь угорі прокинеться і заживе своїм звичним метушливим життям. Нарешті Стентон поклав папери на столик.

— Як на мене, то ми, мабуть, перші хроносити, які зустрілися між собою, — мовив він. — Ті, хто прибував перед нами, просто перезавантажували століття, створене попередником, і все починалося спочатку. Ти мала мене вбити, але натомість ми зустрілися.

Не в змозі відвести від листів очей, у яких бриніли сльози, Кейті кивнула, а тоді прошепотіла:

— Скількох же жінок також змушували вбивати своїх дітей…

— Так далі тривати не може, — твердо сказав Стентон. — Не може двадцяте століття знай вертітися та вертітися в часі й довіку волати від болю на весь усесвіт. Століття за століттям планета і людство борсаються в петлі, приречені мучитися одним і тим самим кошмаром у різних версіях — і так без кінця.

— Твоя правда, — тихо погодилася Кейті з мокрими від сліз щоками. — Так далі тривати не може.

— Отже, після того, як ми уб’ємо Розу Люксембург, — повів далі Стентон, — і постараємося зробити все від нас залежне, щоб це нове століття таки отримало шанс, нам треба поїхати в Кембридж.

— Еге ж, — кивнула Кейті, — і знищити Ньютонову скриньку. Зробити так, щоб останньою із хроноситів стала я.

48

Нагода поїхати в Кембридж і розірвати часову петлю KT503 b678 не випала. Проте вона наклала головою заради того, щоб така можливість залишилась