Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

За столом сидів натовп найвисокопоставленіших генералів Першої армії з дружинами, а також численних дядьків, тіток і кузенів Ланцових. В одному кінці стола сиділа схожа на зів’ялу квітку в рожевому шовку королева. З протилежного боку поруч із королем влаштувався Васілій, вдаючи, наче не помічає, як батько пускає бісиків молодій дружині якогось офіцера. Ніколаї привертав до себе увагу, сидячи поруч зі мною в центрі стола, і його чарівність, як завжди, сяяла навсібіч.

Він просив, аби на його честь не влаштовували балу. Це було недоречно зважаючи на численних голодних біженців під мурами міста. Але саме святкували Білоніч, і король з королевою, схоже, не в змозі були стриматися. Вечеря складалася з тринадцяти страв, включно з цілим молочним поросям і желе, приготованим у формі оленяти в повний розмір.

Коли прийшов час для подарунків, батько Ніколаї презентував йому велетенське, вкрите блакитною поливою яйце. Воно відкривалося, а всередині ховався вишуканий крихітний корабель на лазуритовому морі. Щоглу корабля прикрашав червоний Штурм­гондів прапор із псом, а крихітна гармата стріляла, випускаючи малесеньку хмарку білого диму.

Під час вечері я одним вухом слухала розмови і водночас розглядала Мала. Королівських вартових вишикували під кожною стіною. Я знала, що Тамара стоїть десь позаду мене, а от Мал опинився прямісінько навпроти, він застиг, заціпеніло виструнчившись із закладеними за спину руками, а поглядом втупився в безіменних служників, навіть не фокусуючись на них. Дивитися на нього було справжньою мукою. Нас розділяло лише кілька кроків, та вони здавалися кілометрами. А хіба ж було інакше, відколи ми повернулися до Ос Альти? У мене в грудях утворився вузол, який затягувався дедалі сильніше, варто мені було подивитися на хлопця. Він поголився й коротко підстриг волосся. Фома була охайно випрасувана. Трекер мав виснажений і відчужений вигляд, але знову був схожий на себе.

Шляхтичі підіймали тости за здоров’я Ніколаї. Генерали оспівували його військове керівництво і звитягу. Я очікувала, що Васілій глумливо шкіритиметься після кожної кинутої в братів бік похвали, та він, схоже, щиро радів. Його обличчя розпашіло від вина, а на вустах застигла мила усмішка. Схоже, подорож до Кар’єви покращила йому настрій.

Мій погляд знову майнув до Мала. Я не знала, чого мені хочеться — розплакатися чи підвестися й пожбурити в стіну тарілки. У приміщенні було занадто спекотно, і рана на моєму плечі знову почала тягнути і свербіти. Доводилося забороняти собі торкатися її і чухати.

«Прекрасно, — похмуро подумала я. — Можливо, у мене просто посеред їдальні почнеться галюцинація, і Дарклінґ вилізе з супниці».

Ніколаї нахилив голову і прошепотів:

— Я знаю, що моє товариство не надто цінується, та чи не могла б ти докласти хоч трохи зусиль? У тебе такий вигляд, наче ти ось-ось розплачешся.

— Вибач, — пробурмотіла я. — Я просто…

— Я знаю, — заспокоїв він і стиснув під столом мою руку. — Але желейне оленя віддало життя, щоб розважити тебе.

Я спробувала всміхнутися і доклала трохи зусиль. Посміялася й побазікала з червонопиким генералом, що сидів праворуч, і вдала, наче зацікавлена балачками веснянкуватого родича Ланцових, котрий влаштувався навпроти, про успадковану ним дачу.

Коли подали морозиво з різними смаками, Васілій підвівся і підняв свій келих із шампанським.

— Брате, — почав він, — як приємно мати нагоду підняти тост за твій день народження і відсвяткувати його з тобою після того, як ти стільки часу провів на інших берегах. Вітаю тебе і п’ю за тебе. Твоє здоров’я, молодший братику!

Гості перехилили свої келихи і знову повернулися до розмов.

Але Васілій ще не закінчив. Він гучно подзеленчав виделкою по вінцю свого келиха, привернувши увагу гостей.

— Сьогодні, — повів він далі, — ми маємо що відсвяткувати, крім шляхетного народження мого брата.

Якщо голос недостатньо підкреслив слово шляхетного, то Васіліїв глузливий вишкір точно впорався. Ніколаї продовжував ґречно всміхатися.

— Як вам усім відомо, — продовжив принц, — кілька останніх тижнів я подорожував.

— І, безсумнівно, витрачав гроші, — фиркнув червонопикий генерал. — Підозрюю, що незабаром доведеться будувати нову стайню.

Погляд Васілія зробився крижаним.

— Я не поїхав до Кар’єви. Натомість я вирушив на північ із місією, санкціонованою нашим любим батьком.

Ніколаї поруч зі мною враз немов закам’янів.

— Після тривалих і напружених переговорів я радо повідомляю, що Фієрда погодилася приєднатися до нас у протистоянні Дарклінґові. Вони зобов’язалися підтримати нас і військовими, і ресурсами.

— Невже таке можливо? — здивувався хтось зі шляхтичів.

Васілієві груди пихато напнулися.

— Можливо. Після довгих і чималих зусиль наш найзапекліший ворог став нашим наймогутнішим союзником.

Гості завзято загомоніли. Король аж засяяв і обійняв старшого сина.

— Не Равка! — вигукнув він, підіймаючи шампанське.

Я з подивом помітила, як Ніколаї насупився. Він казав, що брат полюбляє легкі шляхи, і, схоже, тому вдалося такий знайти. Утім, Ніколаї не виказав розчарування чи засмучення.

— Надзвичайне досягнення, брате. Вітаю тебе, — сказав він, підіймаючи келих. — Чи можна мені поцікавитися, чого вони захотіли навзаєм?

— Вони справді вперто торгувалися, — погодився Васілій із силуваним сміхом. — Але для нас це не надто обтяжливо. Вони попросили доступу до наших портів у Західній Равці і звернулися по допомогу в захисті південних торговельних шляхів від новоземських піратів. Припускаю, що з цим ти допоможеш, брате, — додав він, знову тепло засміявшись. — Ще вони захотіли доступ до кількох північних шляхів для транспортування деревини, а коли ми переможемо Дарклінґа, сподіваються на спів­працю з Заклинателькою Сонця у наших спільних спробах відсунути Тіньову Зморшку.

Він широко усміхнувся в мій бік. Його зарозумілість трохи обурила мене, однак такий запит був очевидним і змістовним, до того ж