Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

— Гадаю, ти робиш це вдосталь за нас двох, — відгиркнувся Мал. Потім потер рукою обличчя, здаючись більш спустошеним, ніж зазвичай. — Я занадто втомлений і занадто сильно страждаю від по­хмілля, аби сперечатися про це. Я єдиний, хто може знайти жар-птицю.

— Поїду з тобою, — повторила я.

— Ні, — заперечив хлопець із несподіваною наполегливістю. — Я її вистежу. Вполюю. Привезу її тобі. Але зі мною ти не поїдеш.

— Це занадто ризиковано, — запротестувала я. — Навіть якщо ти її впіймаєш, як збираєшся привезти її сюди?

— Накажи комусь зі своїх Творців вигадати щось для мене, — запропонував Мал. — Так буде краще для всіх. Ти отримаєш жар-птицю, а я вирвуся з цього забутого Святими місця.

— Ти не можеш подорожувати самотою. Ти…

— Тоді дай мені Толю з Тамарою. Поїхавши самі, ми подорожуватимемо швидше і привертатимемо менше уваги. — Хлопець відсунув стілець і підвівся. — Ти все обдумаєш. Підготуєш усе необхідне, — не дивлячись на мене, він додав: — Просто скажеш, коли я зможу поїхати.

Перш ніж мені вдалося заперечити, він вийшов.

Я відвернулася, намагаючись стримати сльози, що вже підступали до очей. Почула, як позаду мене Ніколаї пробурмотів інструкції близнюкам, і вони пішли.

Я розглядала мапу. Полізная, де ми проходили військову службу. Раєвость, де почалася наша подорож до Петрацоя. Цибея, де він уперше поцілував мене.

Ніколаї поклав руку мені на плече. Я не знала, хочеться мені струсити її чи обернутися й кинутися принцові в обійми. Як він на це відреагує? Поплескає мене по спині? Поцілує мене? Зробить пропозицію?

— Так буде краще, Аліно.

Я гірко засміялася:

— Ти помічав, що люди так кажуть, тільки якщо це неправда?

Ніколаї опустив руку.

— Він тут не на своєму місці.

«Його місце поруч зі мною», — схотілося закричати мені. Та я знала, що це теж неправда. Подумала про вкрите синцями Малове обличчя, про те, як він тиняється туди-сюди кімнатою, наче звір у клітці, як спльовує кров і просить Ескіла не зупинятися. «Продовжуй». Згадала, як він тримав мене в обіймах, коли ми перетинали Справжнє Море. Мапа від набряклих сліз розпливлася перед очима.

— Відпусти його, — порадив Ніколаї.

— Куди? На полювання за міфічним створінням, яке, можливо, взагалі не існує? На якісь безплідні пошуки, повзати горами з шуанцями?

— Аліно, — лагідно озвався принц, — саме це і роблять герої.

— Я не хочу, аби він був героєм!

— Він може змінити своє єство не швидше, ніж ти можеш припинити бути гришею.

Ці слова були відлунням промовлених мною всього кілька годин тому, та я не хотіла їх чути.

— Ти просто хочеш спекатися його.

— Якби я хотів, аби ти розлюбила Мала, то залишив би його тут. Дозволив би йому продовжувати топити свої негаразди в квасі й поводитися як чиряк на сраці. Та невже ти справді хочеш для нього такого життя?

Я схлипнула. Не хотіла. І знала це. Мал почувався тут нещасним. Він страждав із миті нашої появи тут, але я відмовлялася помічати це. Я лаялася з ним через його бажання, аби я була тим, ким бути не можу, та весь час вимагала від нього того самого. Витерла зі щік сльози. Не було сенсу сперечатися з Ніколаї. Мал — солдат. Йому потрібна мета. І ось вона, якщо я дозволю йому.

Чому б не визнати цього? Попри всі мої протести, всередині мене шепотів інший голос — жадібний, безсоромний голод, який вимагав завершеності, галасував, аби Мал збирався в дорогу і знайшов жар-птицю, наполягав, що він повинен привезти її мені за будь-яку ціну. Я сказала Малові, що дівчина, яку він знав, зникла. І краще йому поїхати, поки він не зрозумів, наскільки правдиві мої слова.

Я торкнулася пальцями зображення Двох Стовпів.

Два дороговкази чи щось більше? Хто може відповісти, якщо не залишилося нічого, крім руїн?

— Знаєш, у чім проблема героїв і Святих, Ніколаї? — запитала я, згорнувши книжку і рушаючи до дверей. — Вони завжди помирають.

Мал уникав мене ціле пообіддя, тож я здивувалася, коли він з’явився разом з Тамарою, щоб відвести мене на святкову вечерю з нагоди дня народження Ніколаї. Я припускала: трекер переконав Толю, що хоче зайняти своє місце. Можливо, так він компенсував свою відсутність під час минулої зміни.

Я серйозно розмірковувала про те, щоб не піти на вечерю, однак сенсу в цьому було небагато. Придумати правдоподібну відмовку мені не вдавалося, а моя відсутність образила б короля і королеву.

Я вдягнула легку кефту з блискучого чисто золотого шовку. Корсет був вишитий сапфірами темно-синього відтінку Кликунів, що пасували до прикрас у мене в волоссі.

Коли я увійшла до вітальні, Малів погляд смикнувся до мене, і я раптом збагнула, що ці кольори більше личили б Зої. А тоді знову замислилася. Проблема була не в Зої. Мал збирався покинути нас. Я його відпускала. І більше ні́кого було звинувачувати в розриві між нами.

Вечерю подавали в одній з розкішних їдалень Ґранд-Палацу; за велетенський фриз на стелі з коронованим подвійним орлом, котрий в одній лапі тримав скіпетр, а в другій — чорні стріли, перев’язані червоною, синьою та багряною стрічками, кімнату прозвали «Орлиним гніздом». Орлине пір’я було відлите зі справжнього