Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

— Раніше мені снилася жінка з довгим золотистим волоссям, заплетеним у косу. Вона розгойдувала її переді мною, наче іграшку.

— Твоя матір?

— Матір, тітка, сусідка. Звідки мені знати. Аліно, щодо того, що сталося…

— Більше нічого?

Хлопець надовго замислився, потім зітхнув і сказав:

— Щоразу, коли пахне лакрицею, я згадую, як сидів на ґанку, а навпроти стояв розмальований червоним стільчик. Ось і все. А щодо решти… — він не договорив, здвигнувши плечима.

Він не мусив мені пояснювати. Спогади були розкішшю, призначеною для інших дітей, а не для керамзінських сиріт. «Будьте вдячні. Будьте вдячні».

— Аліно, — знов озвався Мал, — те, що ти сказала про Дарклінґа…

Та цієї ж миті ввійшов Ніколаї. Попри ранню годину вигляд у нього був достоту королівський: біляве волосся мерехтіло, а черевики відполіровані до сліпучого блиску. Оцінивши Малові синці й щетину, він вигнув брови і сказав:

— Гадаю, чаю ви ще не замовили?

Принц сів і витягнув перед собою ноги.

Толя з Тамарою зайняли свої пости, проте я попросила їх приєднатися до нас і зачинити двері.

Коли всі влаштувалися навколо стола, я сказала:

— Сьогодні вранці я була серед прочан.

Голова Ніколаї рвучко смикнулася вгору. За мить легковажний принц зник.

— Здається, я щось неправильно почув.

— Зі мною все гаразд.

— Її мало не вбили, — заперечила Тамара.

— Але не вбили, — додала я.

— Ти геть здуріла? — поцікавився Ніколаї. — Ці люди — фанатики. — Він обернувся до Тамари. — Чому ти їй це дозволила?

— Я не дозволяла, — відповіла дівчина.

— Скажи, що ти не ходила туди сама, — попросив мене принц.

— Я не ходила туди сама.

— Вона пішла сама.

— Тамаро, прикрий рота. Ніколаї, я вже тобі сказала, зі мною все гаразд.

— Лише тому, що ми вчасно опинилися там, — нагадала шуанка.

— А як ви там опинилися? — тихо поцікавився Мал. — Як ви її знайшли?

Толя спохмурнів і гупнув велетенським кулаком по столу.

— Ми не мали її шукати, — буркнув він. — Ти мав за нею слідкувати.

— Забудь про це, Толю, — грубо увірвала його я. — Мала не було там, де він мав бути, а я і самотужки чудово можу накоїти дурниць.

Я перевела подих. Вигляд у Мала був невтішний. Толя, схоже, залюбки розчавив би трохи меблів. Тамарине обличчя прибрало скам’янілого виразу, а Ніколаї розлютився так, що мені ще не доводилося його таким бачити. Принаймні мені вдалося привернути його увагу.

Я посунула атлас на середину стола.

— Прочани користуються цим іменем, — повідомила я. — Донька Двох Стовпів.

— Двох Стовпів? — перепитав Ніколаї.

— Це долина, названа на честь руїн біля входу до неї.

Я розгорнула атлас на позначеній сторінці. Вона зображувала детальну мапу південно-західного кордону.

— Ми з Малом народилися десь у тих краях, — пояснила я, торкаючись пальцем краю мапи. — Поселення простягнулися цією територією.

Я перегорнула сторінку на зображення дороги, що вела в долину, помережану містечками. З обидвох боків дороги височіли кам’яні стовпи.

— Вигляд у них не дуже, — буркнув Толя.

— Саме так, — погодилася я. — Це руїни древні. Хтозна, скільки вони там простояли і яку функцію виконували. Долину назвали Два Стовпи, але вони могли бути частиною пропуск­ного пункту або акведука. — Я зігнула палець над колонами. — Або арки.

У кімнаті запала раптова тиша. З аркою на передньому плані та горами на тлі руїни мали точнісінько такий самий вигляд, як краєвид позаду Сан-Іллі в «Історії Санктія». Єдине, чого бракувало, — жар-птиця.

Ніколаї посунув атлас до себе.

— Може, ми просто бачимо те, що хочемо побачити?

— Можливо, — визнала я. — Однак складно повірити, що це просто збіг.

— Відправимо туди розвідників, — запропонував принц.

— Ні, — заперечила я. — Я хочу поїхати.

— Якщо ти зараз поїдеш, усі досягнення з Другою армією зійдуть на пси. Тому поїду я. Якщо Васілій може роз’їжджати до Кар’єви, щоб купити поні, ніхто не заперечуватиме проти моєї коротенької мисливської експедиції.

Я похитала головою:

— Я мушу вбити її власноруч.

— Ми навіть не знаємо, чи є вона там.

— Чому ми взагалі це обговорюємо? — втрутився Мал. — Всім відомо, що ця здобич моя.

Толя з Тамарою стурбовано перезирнулися.

Ніколаї відкашлявся:

— Попри всю повагу, Орецев, останнім часом ти маєш не найкращий вигляд.

— Зі мною все гаразд.

— Ти давно дивився в дзеркало?