Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

Толя, не зважаючи на мене, прокладав собі шлях натовпом; Тамара виписувала навкруг нього кола, розмахуючи сокирами й розчищаючи братові шлях. Прочани стогнали й лементували, простягаючи до мене руки.

— Гайда, — сказав Толя. І повторив гучніше: — Гайда!

Він дременув уперед. Моя голова гупалася йому в груди, поки ми мчали до рятівних міських мурів, а в спини нам дихала Тамара. Вартові вже помітили, що здійнявся безлад, і кинулися зачиняти ворота.

Толя проштовхнувся вперед, збиваючи людей на своєму шляху з ніг і протискаючись крізь дедалі вужчу щілину в залізних воротах. Тамара прослизнула за нами за мить до того, як ворота з гуркотом зачинилися. Я чула, як із протилежного боку люди гупають по них, дряпаються і зголодніло галасують.

Я досі чула своє ім’я.

«Санта-Аліна».

— Про що ти, в біса, думала? — накинувся на мене Толя, опустивши мене на землю.

— Пізніше, — догідливо підказала Тамара.

Міські вартові витріщалися на мене.

— Заберіть її звідси, — розлючено гавкнув один з них. — Нам ще пощастило, що тут не здійнявся повноцінний заколот.

На близнюків біля воріт чекали коні. Тамара схопила з ярмаркової ятки ковдру й накинула мені на плечі. Я загорнулася щільно, ховаючи нашийник. Дівчина застрибнула в сідло, а Толя, довго не церемонячись, закинув мене позаду неї. Всю дорогу до воріт палацу ми промчали в болючій тиші. Неспокій за мурами міста ще не поширився всередину, тож на нас чекало лише кілька допитливих поглядів. Близнюки і словом не прохопилися, але я бачила, що вони розлючені. І мали на це повне право. Я поводилась як ідіотка і тепер могла лише сподіватися, що вартовим унизу вдасться відновити порядок без застосування сили.

Утім, поміж панікою і жалем на думку мені дещо спало. Я переконувала себе, що це дурниці, що я видаю бажане за дійсне, однак не могла позбутися цієї ідеї.

Коли ми повернулися до Маленького Палацу, близнюки хотіли відвести мене прямісінько до Дарклінґових покоїв, та я відмовилася.

— Тут я в безпеці, — нагадала. — І мушу дещо зробити.

Тоді вони наполягли, що проведуть мене до бібліотеки.

На пошуки необхідного мені не знадобилося багато часу. Зрештою, я ж була картографом. Затиснувши книжку під пахвою, я повернулася до своєї кімнати в супроводі насуплених вартових.

На мій подив, Мал уже чекав у вітальні. Він сидів за столом, гойдаючи горнятко з чаєм.

— Де ви… — почав хлопець, але Толя зісмикнув його зі стільця і гупнув об стіну, не встигла я навіть кліпнути.

— Де ти був? — гиркнув він Малові в обличчя.

— Толю! — стривожено зойкнула я. Спробувала відірвати його руку від Малового горла, та це було однаково що намагатися зігнути сталеві ґрати.

Я повернулася до Тамари, шукаючи допомоги, але дівчина відступила, схрестивши на грудях руки, розлючена не менше за брата.

Мал видав якийсь придушений звук. Він був у вчорашньому одязі. На підборідді виднілася щетина, а запахи крові та квасу огортали його, наче брудне пальто.

— Святі, Толю. Ти можеш просто опустити його?

На якусь мить здалося, наче Толя попри все заповзявся вибити з негідника душу, та зрештою він розтиснув пальці, й Мал сповз стіною, відкашлюючись і ковтаючи повітря.

— Зміна була твоя, — буркнув Толя, тицяючи пальцем хлопцеві в груди. — Ти повинен був бути поруч із нею.

— Пробачте, — прохрипів Мал, потираючи шию. — Мабуть, заснув. Я був простісінько поруч…

— Ти був на денці пляшки, — просичав Толя. — Від тебе смердить.

— Пробачте, — засмучено повторив Мал знову.

— Пробачити? — шуанець стиснув кулаки. — Мені слід розірвати тебе на шматки.

— Розпатрати його ти ще встигнеш, — втрутилася я. — А просто зараз мені потрібно, щоб ви знайшли Ніколаї й переказали йому, що ми зустрічаємося в штабі. Я йду перевдягтися.

Зайшовши до своєї кімнати, я зачинила за собою двері і спробувала опанувати себе. Сьогодні я вже мало не померла і, ймовірно, розпочала заколот. Можливо, до сніданку я ще встигну щось спалити.

Я вмила обличчя, перевдягнулася в кефту й поспіхом рушила до штабу. Мал уже чекав там, розвалившись на стільці, хоч я його й не запрошувала. Він перевдягнувся, та досі виглядав пом’ятим і мав червоні очі. Минула ніч залишила на його обличчі нові синці. Коли я ввійшла, він глипнув на мене, але і словом не прохопився. Чи прийде колись час, коли я зможу дивитися на нього без болю?

Я поклала атлас на довгий стіл і підійшла до старовинної мапи Равки, що вкривала собою всю протилежну стіну. З усіх мап у приміщенні штабу ця була, безсумнівно, найстаршою і найгарнішою. Я торкнулася пальцями гострих хребтів Сікурцоя, гір, які тяглися вздовж найпівденнішого равканського кордону з Шу Ханом, і спустилася ними аж до західного підніжжя пагорбів. Долина Двох Стовпів була занадто маленькою, аби її позначили на цій мапі.

— Пам’ятаєш щось? — звернулася я до Мала, не озираючись на нього. — Із того, що було до Керамзіна?

Мал був не набагато старший за мене, коли потрапив до сиротинця. Я досі пам’ятала день його приїзду. Почула, що до нас їде новий біженець, і сподівалася, що це дівчинка, з якою можна буде гратися. Натомість отримала пухкенького синьоокого хлопчика, котрий зробив би на спір що завгодно.

— Ні, — Малів голос досі звучав хрипко після того, як Толя мало не задушив його власними руками.

— Нічого?