Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

Рома сказав, що я не маю права залишити компанію без керівника в таку важливу мить. І якщо я це зроблю — якщо кину все заради Ави — для мене це буде фіналом кар'єри.

Він вимагав віддачі просто зараз — протягом найближчого тижня. Та я не могла залишити доньку напризволяще.

На одній шальці терезів була робота. Були гроші, престиж і перспективи.

На іншій — Аврора.

Я народжувала не для того, щоб спостерігати муки своїх дітей. І я вважаю, що саме це відрізняє батьків від сторонніх. Готовність кинути все. Пожертвувати всім. Заради благополуччя своїх дітей.

Напівтони і не нюанси тут не прийнятні. Їх просто не буває. Або так, або ні. Третього не дано.

Тож я залишила за спиною киплячий офіс. Змирилася з тим, що на мене чекає покарання. Можливо — навіть звільнення з високої посади.

Приїхала додому, щоб зібрати трохи речей для Аврори. Хотіла відвезти їх у лікарню, щоб було, у чому спати, у що перевдягнутися. Шкільна форма була незручною.

Сіпалося око.

Речі падали з рук.

Не могла сконцентруватися на простих завданнях. Пробивало на страх. Було страшно, що я не впораюся, не зможу.

Куди я взагалі йду? Який мій план? Чекати не можна, але й стрибнути вище голови не вийде.

Я потребувала дива.

У ту мить я гостро потребувала дива. Щоб ситуація переломилася. І Бог почув мої благання. Дав мені знак. Направив мене туди, де захований вихід із цієї жахливої ситуації.

Я шукала знак.

Однак замість голосу згори...

Почула це.

— Я купував у вас сьогодні камеру, але в комплекті немає кронштейна! — Долинало десь знизу. Було схоже на лайку Давида. — Як я, по-вашому, маю ставити її на свій будинок?! Я запитав у вашого менеджера кілька разів, чи є в коробці кронштейн! І він запевнив, що в кожному комплекті є кріплення для всіх видів поверхні! Але за фактом, — кричав він, стоячи в гаражі і жестикулюючи руками, — тут у коробці тільки довбані саморізи для металу! — Він говорив по телефону. — Так, я розумію! Але мені потрібні анкери — анкерні болти для бетону! І... — Чоловік побачив мене в дверному отворі й закінчив розмову. — Гаразд, забудьте. Я сам куплю кронштейн. Мені ніколи сперечатися. До побачення.

— Навіщо тобі камера?

Я склала руки на грудях і вимагала правди.

— Це для роботи, — вирішив він збрехати. — Треба поставити перед відстійником самоскидів. Щоб дизель не зливали ночами.

— Не роби з мене дурепу. Я не глуха. І чула, як ти говорив про будинок. Ти зібрався вішати камеру на нашому будинку. Навіщо?

— Для безпеки.

— Чиєї безпеки?

— Вашої, — відповів він просто. — Щоб нічого не сталося. З тобою і дітьми. Коли я не поруч.

— Ти вирішив тепер підглядати за нами? Мало того, що приїжджаєш, проникаєш у наш дім без дозволу. Так ще й камеру вирішив присобачити, щоб шпигувати за мною? Нахрін тобі здалася ця камера?!

— Я хочу її поставити зовні — не всередині, — виправдовувався він. Але мені ці деталі були по барабану. Я просто гнівалася на нього як на джерело наших бід. Лікарі сказали, що причина загострення — стрес. Затяжний період стресу в дитини. Якби Давид не виявився скотиною. Нічого б цього не сталося. — Я бачив, що через дорогу всю ніч стояла машина.

— Немає там ніякої машини! — заволала я на рівному місці. — Ти просто вигадуєш!

— Зараз її немає. Вона поїхала о шостій ранку. Але мені було незатишно від думки, що хтось може за вами спостерігати. Адже ти розумієш, що жінка в будинку — одна — це легка здобич. Я просто не хочу, щоб ви постраждали. Щоб ти постраждала.

— А тобі не пофіг? — поставила я риторичне запитання. — Тобі реально досі не по болту, що зі мною відбувається? Ти вдаєш, ніби дбаєш про мене, але якби це було правдою — ти б... Ти б... — Я побачила в його руці ключі. — Як ти сюди потрапив? Чому ти в гаражі?

Він поглянув на зв'язку ключів і поклав їх у кишеню.

— Я зробив дублікати.

— Яке ти мав право так чинити?!

Я підійшла і вмазала йому ляпаса.

Від нього залишився чіткий червоний слід.

Але Давид лише зціпив зуби.

— Тобі не слід було міняти замки. Це нічого не дасть. Я все одно буду поруч, щоб підтримувати вас.

У мене це викликало напад агресії.

Хотілося зігнати на цій смердючій пиці всю злість, яка накопичилася за останні місяці. Хотілося відмудохати його так, щоб живого місця на обличчі не залишилося.

— Це тобі за те, що натиснув на матір і забрав із собою дітей на цілий день! — Я знову вдарила. Тільки цього разу сильніше. Давид знову терпів. — А це за те, що привіз її сина в наш дім! — Третій ляпас виявився міцнішим за попередні. І я відчула, як долоню обпекло від удару. — Яке ти мав право привозити в наш дім дитину шльондри?! Своєї довбаної шльондри! Чому я дізнаюся від Ави, що вона гралася з ним у нашій вітальні?! А потім він спав на наших простирадлах!

Я била його з розмаху. Забарвлюючи щоки Давида в рожевий відтінок. А він стояв переді мною, навіть не намагався ухилитися.

Не намагався виставити руки, щоб уникнути ударів. Він просто терпів. І тільки важко дихав між хльосткими ляпасами.

Це бісило мене ще більше.

Бо здавалося, ніби йому навіть не боляче. І він насолоджується цією миттю. Насолоджується моєю безпорадністю. Адже що я ще могла зробити, щоб змусити його відчути біль?

Я затиснула кисть під пахвою. Рука німіла. Я ненавиділа Давида ще більше. Він примудрявся робити мені боляче навіть тепер — коли я била його. А сенсу ніякого. Просто жодного. Мої дії ніби спрямовані проти мене самої.

У цьому не було сенсу.

Просто не було сенсу.

Це не допомагало.

Я просто втрачала сили.

Сили і дорогоцінний час.

— Тепер задоволена? — вимовив він із розчервонілим обличчям. — Можу дати молоток. Так рукам не буде боляче. А ефекту — більше. Хочеш убити мене? Тоді візьми щось важке. Ми в гаражі. Тут є, де розгулятися.

Я притулилася спиною до одвірка. Рука тремтіла від ударів. Я почувалася абсолютно безпорадною. Що перед чоловіком, який зрадив мене, що перед хворобою нашої дочки.