Читати книгу - "Вода, павутина"

Кроки? Хто? Хто прийшов? Це не кроки моєї мами, ні мого тата, ні інспектора, ні когось іншого, кого я знаю. Може, якийсь новий лікар? Чому він зупинився? Чого стоїть перед дверми і дихає у віконечко? Лікарі такого не роблять. Та чого ж я так боюсь? Все одно, хто зайде.

Бачу тінь — фіолетову, кольору чорнила фіолетову тінь у дверях палати. І величезні крила метелика.

Тому я так боюся. Тату, прийди негайно і копни ту фіолетову тінь, щоб я її більше ніколи не бачив. Чому двері так повільно відчиняються? Нога, Давидова нога, рухнися, встань, нога!

Рука, Давидова рука, рухнися, піднімися! Увійшла тінь і не привіталася зі мною. Без запаху. Я боюся, мамо, як я боюся! Тату, як я боюся! Хтось підходить до мене. Чому стоїть так близько і так спокійно біля мене? Чому дивиться на апарати? Нога, встань, дурна нога! Рука, піднімися, дурна рука! Заговори, крикни, дурний Давиде! Кричи, кричи, дурний Давиде! Мамо, тату, дідууу! Хай хтось прийдее! Хай хтось почує! Ні, не всередині, вголос кричи, дурний Давиде! Вголос, дурний Давиде! Дурний, Давидеее! Мамо, хтось мені гасить світло, скажи йому, хай не гасить світло.

Мамо, скажи, хай мені не гасять світло.

Тату, хтось мені гасить світло.

Засвітіть мені світло.

Нехай хтось засвітить мені світло.

Тоді Давид відчув, як стає лише своєю головою — круглою і великою. Бачив метелика, який кружляє навколо його круглої і великої голови і сипле дрібненький порошок, наче подрібнений перламутр, наче цукор-пудру. Бачив тонке кришталеве павутиння на своїй завісі й у тому павутинні — великого і гладенького павука. Сяючого як сталь. Павук завзято виймав ніжну цукрову нитку зі своїх блискучих щелеп, а Давид без рук, без ніг, без шиї, без живота спостерігав, як він нею обережно і ретельно обвиває його величезну голову, круглу, як шкільний глобус. Ще раз почув своє дихання, наче дихає в каструлю. Павук мовчав, і Давид не мав можливості перевірити, розуміє чи не розуміє він мову тварин. Не відчув сльози, яка йому ковзнула по спокійному обличчю, і не знав, за чим останній раз заплакав. Отак усередині.

Влетіли в лікарню. Катарина ні на кого не зважала, хоча люди зупинялися і дивилися вслід за жінкою, у якої по шиї текли червоні цівки.

Їй залишилось так мало-мало до палати…

У коридорі перед Давидовою палатою Катарина спинилася.

Бачила чергового лікаря, який швидкими кроками підходить до дверей палати, як медсестра йому притримує двері. Чула голоси і незрозумілі слова. Підійшла до дверей. До палати її не пустили. Відвернулася, і головою, з якої стікала тонка червона цівка, почала битись об стіну.

* * *

Відошич уже добре знав лікарняний ритм і перед самим входом у коридор, який вів до Давидової палати, спинився.

Відчув поспіх і побачив незнайомий рух у лікарні.

Повз нього пробігла чергова медсестра, штовхнула дверне крило і не притримала його. Відошич застиг. Не простягнув руки, щоб схопити урухомлене крило, і воно хиталося, доки само не зупинилося. Відошич помітив, що, перед тим, як повністю завмерти, двері сіпнулися, як перед власною смертю. Лише після того він штовхнув їх і пішов коридором. Повернув голову в напрямку палати.

Бачив на підлозі перед дверми Давидової палати жінку з підтягнутими до бороди колінами, яка трясе рудим волоссям і безумно натягає рукави светра на пальці. Заледве впізнав у ній Ірму.

Бачив жінку із шапкою на голові, яка стоїть біля дверей, і в тій жінці не відразу впізнав Катарину. Вона стояла обернена лицем до стіни, із опущеними плечима і руками, хитаючись цілим тілом, яке, безмовне і чуже, билося об стіну. По шиї їй стікала червона цівка.

Чув новий звук у лікарні: хтось біг. Обернувся.

Бачив двох лікарів: були немолоді, один був повнуватий, і те, що вони бігли, було неприроднім.

Бачив медсестру, яка вилітає з палати і біжить повз лікаря в протилежному напрямку.

Запанікував. Спинився. Після паузи, яка тривала довгі чотири секунди, почув своє дихання. Наче дихає в каструлю. Із важкістю заворушився, але таки заворушився. Кількома кроками подолав шлях до палати.

Вдихнув гострий запах хімікалій, які три дні тому у палаті не відчувалися. Хтось спробував зупинити його у дверях, хтось уже кликав охорону, лікар кричав: «Вам не можна заходити, чоловіче, ви здуріли», перемішувалися людські вигуки і звук апаратів.

Бачив двох чоловіків у білих халатах, які щось робили над Давидовим ліжком. Над Давидом.

Чув, як хтось каже: «Більше нічого неможливо зробити, все», а потім, крім себе і Давида, більше нічого не чув, не бачив, не вдихав, не відчував. Відштовхнув одного лікаря, а другого, який схопив його за передпліччя, може, і вдарив. Схилився, відірвав від Давидових грудей якісь приліплені проводи і видер йому з рота трубку, якою, здавалось йому, вони навмисно душили дитину.

Притулив рота до Давидового носа і рота. І руки, і губи відмовлялися відчувати неприродний холод дитячого тіла.

Вдув у Давида повітря, відсторонився, сильно вдихнув, знову вдув у Давида повітря.

Раз.

Вдруге.

Втретє.

Став.

Чув себе, як гарчить:

— Дихай, дихай зі мною, дихай, дихай зі мною!

Вдих.

Видих.

Пауза.

Потер місце, під яким мало битися серце. Відчувши,