Читати книгу - "Таємний посол. Том 1"

Але минали спалене село чи містечко — він замовкав і гнівно стискував величезні, мов корчі, кулаки. І потім довго від нього не чути було й слова.

Коли перебралися через Рось, він весь час їхав попереду. А за дві версти від Канева залишив товаришів і погнав коня чвалом. Тільки на горі, звідки видно було все місто, раптом зупинився і спішився. Тут і наздогнали його друзі.

Він стояв, мов кам’яний стовп. Не поворухнувся, ні слова не промовив. Почорнів на лиці і потухлими очима дивився на ті горби, де колись стояв Канів. Тепер там чорніли згарища. Тягнуло смородом. А в небі кружляло гайвороння…

Всі надовго заніміли, вражені, пригнічені.

Нарешті Арсен торкнув Гриву за плече:

— Поїдемо, Степане!..

Грива мовчки рушив і не сказав жодного слова, аж поки не спустилися вниз, у широке міжгір’я, що вело до Дніпра. Там він завернув у бічну вуличку і незабаром зупинився перед спаленим дворищем, важко зліз з коня.

— Тут була моя хата, — промовив глухо, ніби сам до себе.

Від хати зосталася тільки закіптюжена піч та обгорілі чорні шули. Посеред дворища здіймала в небо обвуглені віти стара дуплиста груша. Грива підійшов до неї, обхопив руками, притулився лобом до твердої порепаної кори — і застиг так у німому горі.

У Златчиних очах заіскрилися сльози. Всі стояли похнюплені. Чим же розважиш товариша?

Раптом позаду пролунав різкий жіночий сміх:

— Ха–ха–ха! Приїхали, бусурмани? Хочете ще чимось поживитися? Іроди!

Арсен аж здригнувся. Він уже чув подібний божевільний сміх… Тоді, коли їхав за наказом Сірка з Січі в Туреччину. І теж на сплюндрованому дворищі, після татарського нападу.

Так ось як зустрічає його рідна земля!

Він швидко оглянувся. До них підходила стара жінка з палаючими очима на худому темному обличчі. Коси розпущені, в них сухі реп’яхи. Видно, стара ночувала в бур’янищах.

— Прокляті! Все знищили! Всіх забрали, убили! А тепер ще й милуєтесь нашим лихом, неприкаяні! — Жінка підняла вгору скоцюрблені руки і йшла прямо на них. — Убийте і мене, іроди, щоб мої очі не бачили цього горя!

Тільки тепер Арсен зрозумів, що вона вважає їх за турків. Її ввів в оману їхній спагіївський одяг.

— Ми не турки, матінко! — кинувся він до неї. — Ми свої! З Туреччини тікаємо… Ось і земляк ваш… Грива… повернувся.

Він показав на похилену постать товариша.

Жінка недовірливо оглянула незнайомців і підійшла до Гриви. Той повів на неї невидющими каламутними очима. Потім рвучко кинувся до старої:

— Тітко! Тітко Катерино!

— Степане!

Вони обнялися.

— Де ж… мої? — видавив Грива.

Жінка похмуро глянула на згарища, на людей, що мовчки стояли навколо неї, і раптом вид її почав втрачати ту задерев’янілість, що так вразила Арсена спочатку. Губи скривилися болісно, в очах заблищали сльози.

— Спалили… Спалили усіх твоїх, Степане, недовірки!..

— Хто спалив?

— Татари… А привів їх проклятий Юрась Хмельниченко.

— Де спалили? Тут? У хаті?

— Ні, канівчани довго оборонялися. Але несила було вистояти. Майже всі чоловіки загинули в бою. А потім…

— А потім?

— Жінки, діти й старі заховалися в соборі. Замкнулися там… Татари обклали стіни соломою і підпалили. Так живцем і згоріли всі… і твої теж…

На Гриву було страшно дивитися. Він тремтів, як у лихоманці. В очах — відчай і лють.

— Ходімо до церкви. — І рушив перший.

На горбі, де стояв Канівський собор, зараз лежала купа сірої золи. Грива обережно, ніби боячись затоптати кого–небудь, підступив до неї, упав на коліна і довго стояв так, схиливши голову. Потім вийняв з кишені спагіївський оксамитовий кисет, витрусив з нього просто на землю срібний дріб’язок, насипав жменю попелу, навпіл перемішаного з людськими кістками, і почепив кисет собі на шию.

— Носитиму вас біля серця, — сказав глухо, звертаючись до тих, хто стояв зараз перед ним в його уяві, — до своїх дітей, дружини, до стареньких батьків. — Щоб, поки житиму, не згасла в ньому пекельна ненависть і жадоба помсти!

Він підійшов до коня. Скочив у сідло.

— Арсене, брате, поїдемо! Мені тут більше нічого робити! Горить моя душа! Тільки кров’ю я зможу вгасити той пекельний вогонь, що пече мені нутрощі… Поїдемо… Прощайте, тітко Катерино?

Він ударив коня і вихором помчав крутою дорогою вниз до Дніпра. Арсен скрушно похитав головою і дав знак їхати слідом за ним.

Частина друга

СЕСТРА

1

Був теплий весняний ранок. Настояне на густих пахощах степових бур’янів і лугових трав повітря не сколихнеться. Сизі димки стрімко піднімаються вгору над коминами біленьких мазанок, що розсипалися в широкій долині понад Сулою. З води встає прозорий вранішній туман.

В одному з дворів, огородженому високим, гарно помереженим плотом, почулися жіночі голоси.

— Стехо, доню! — загукав перший голос. — Пора вставати! День білий надворі!

— Так уже й день, — почувся з клуні невдоволений, але приємний голос молодої дівчини. — Самі, мамо, з дідусем товчетесь від світу до смерку та й іншим не даєте поспати…

Мати підійшла до клуні, розчинила двері.

— Та ти викукни, зозулько, на світ Божий! Глянь — уже сонце купається в Сулі. Пора гусей гнати на луг! Та й снідати час…

— Зараз! Іду!

Мати пішла до хати. Перегодя з клуні вийшла дівчина, потягнулася, тріпнула розкішною русявою косою, глянула на сонце.

— А й справді, Стехо, день уже! А ти, сплюхо, спиш та спиш! І щастя своє проспиш, небого! — докоряла сама собі.

Перебігши двір, порослий моріжком, відчинила дверцята виплетеного з лози, обмазаного рудою глиною сажа.

— Гиля, гиля! — гукнула на гусей.

Перший вийшов горбоносий гусак–герготень. Поважно оглянувся навкруги, потім широко розпростав сірі крила, радісно заґерґотав і пішов по двору вихилясом. За ним випурхнула зграя гусок. Двір враз сповнився гамором, веселим пташиним перегуком.

Стеха довгою хворостиною вигнала гусей на луг, до річки, а сама обережно зайшла по коліна в холодну воду і заглянула в неї, мов у дзеркало.

— Фе, яка заспана! — повела грайливо тонкою бровою і показала своєму відбиткові у воді язика.

Але з усього було видно, що дівчина задоволена собою. Та й чому б ні? З води на неї глянуло ясно–голубими очима молоде, ніжне личко. Коси після ночі ще не заплетені і розсипаються по плечах, як шовк. Біла сорочка вишита