Читати книгу - "Чорна дошка"

кіннота яка наближається. Лесь задихав глибоко, широко, мов риба, викинута на берег, відкриваючи рота, і те гудіння щезло. Октябрин, який тихо спостерігав за діями товариша кореспондента, ніяково роззирався довкола, шукаючи когось зі сторонніх — у разі чого, щоб змогли швидко допомогти. Терновий помітив занепокоєння та посміхнувся, даючи зрозуміти, що із ним все гаразд. І лиш Октябринові відлягло і він уже почав був щось розповідати про оті марева, що їх бачив на полі, про тих людей не людей, про Оксану, як Лесеві почала йти з-під ніг підлога, а тоді різко, в один мах, наблизилась до його обличчя. Молодий комнезамівець одскочив від лави, на якій оце сиділи, а Олесь мішком рухнув на ту підлогу, втративши свідомість.

Октябрин помчав за лікарем, кричучи, допоки гнав коридором.

— На допомогу! — кричав. — Людина впала! — кричав.

На його крики вибіг той, кого він гукав, — фельдшер. Помацав Терновому пульс, ставши біля нього на коліно, й кивнув ствердно, що могло означати лиш одне — чоловік ще живий. За допомогою молодого бійця переніс кореспондента до найближчої палати. Там, за зачиненими дверима, куди Октябрину було зась, обдивлялись виснаженого голодом, холодом та душевними терзаннями Тернового.

— Навряд чи, — мовив лікар на виході з палати. — Скоріш за все не виживе, — резюмував і жестом попросив Октябрина вийти з лікарні.

***

Мільман з Калюжним та Вєсною зіскочили з підводи й почвалали до охайного будиночка, куди ще не навідувались буксирні бригади, — хіба свої ото город викопували.

— Нащо ж ви, люди добрі, до нас приїхали? — як на похороні голосила Параска Бідова — двадцятитрирічна жіночка, яка тримала на руках чотирьох років донечку, як дві краплі води схожу на себе: ті самі великі карі очі під широкими бровами, ніби під копір вималюваний ротик — губи будиночком і рясне помаранчеве ластовиння.

Про Параску на селі люди казали — «градом побита», й ще змалечку здавалось їм, тим селянам, що Параска так і лишиться старою дівою, ніхто-бо на таку розмальовану Богом не зазіхне. А от і не так сталось, як гадалось. Було Парасці сімнадцять, як прийшов до неї свататись із Дружківки хлопчина такого самого віку і з подібною вадою на обличчі. Хтось там йому сказав, що в сусідньому поселенні є дівка, яка його не відштовхне. Як побачили вони одне одного, так і заклякли на місці — ніби від однієї мами вроджені були. А батьки в обох з чистими обличчями, без ластовиння. Баба Параски, ще коли та юнкою була, варила якесь зілля в казані та наказувала дівці щоранку ним умиватись. Казала, намолене й чудодійне. Але в Бога були свої плани щодо Параски. Він не допустив, аби зілля подіяло й обличчя дівки відбілилось. Особливо дивним було те, що волосся у веснянкуватої Параски було темно-русим, майже чорним, і брови такі ж — відливали темнотою. Вуста червоні, аж ятрило зір, а очі, мов ті вуглини. А чоловік її то весь рудий був, природно веснянкуватий, сонцем відмічений. Але для хлопця — то не вада, хоча дівки в рідній йому Дружківці усе прозивали його Решетом. Ім’я йому — Йосип, а прізвище було близьке до прізвиська — Решітник. Парасці перепало від чоловіка це прізвище, але у Веселівці її продовжували називати Бідовою. Кажуть, при будь-якій владі, за будь-яких часів члени цієї родини бідували. А ще казали люди, що бідували саме тому, що в родині завжди відьма водилась. От, відьмою й Парасчину бабцю називали, бо не раз до неї по зілля приворотне приходили. Бабця давала зілля, а як дівки чи й хлопці, а чи вже заміжні виходили з їхнього будинку, сміялась, мов дитина, й казала онуці:

— Дала їм звіробою та чебрецю — най привертають там кого хочуть.

— Як то нащо? — вимірюючи хату важкими кроками, питав Калюжний, у той час як Мільман роздивлявся прискіпливо розцяцьковане ластовинням обличчя жінки. — Не сознатільна ти жінка, Параско. Дивлюсь, ти в тілі, справна молодиця. Є що їсти?

— І дівча, диви, яке пухкеньке, — озвався Мільман і наблизив своє обличчя до дитячого. Свиснув, забавляючи маля.

— Сімпатічная маладуха, — доклав свого товаріщ Вєсна та, відкривши засув, впхав голову в піч. Уже звідти донеслось, мов із пекла: — Халодная… і пустая.

— Тебе учора бачили біля школи, — вів далі Калюжний. — Що там робила?

— Хліб шукала? — додав Мільман та привітно посміхнувся.

Параска, не очікуючи підступу, й собі посміхнулась та ствердно кивнула, мовляв, шукала.

— Знайшла? — не знімаючи посмішки, запитав Мільман.

Параска знову метельнула вкутаною в грубу хустку головою, а разом із нею повторила рух дівчинка.

— Наїлись? — запитав Калюжний. — Кілограмова буханка поперек горла не стала?

— Та що ви, товариші любі! Яка буханка? Я до куми ходила. Вона у вас там куховарить. Дає нам помийчики, правда, Людочко? — звернулась по підтвердження до дитини.

— Явдя, Дюдьоцка, — відповіла дівчинка й викликала в усіх дорослих неприховану посмішку.

— Де Йосип твій?

— Збирає людей по селу, ви ж знаєте. Ото зранку як пішов, то…

— Лишай малу, поїдеш із нами, — суворо мовив Калюжний, а щербатий тим часом вже тягнув Людочку із міцних обіймів матері.

— Нащо? Нащо ж із вами, людоньки добрі? Як же я дитиноньку та саму лишу? Воно ж іще маленьке.

Жінчин плач та допитування ніби не долинали до вух трійці. Вони попід руки вивели з хати Параску. Вона голосила й раз по раз озиралась. Калюжний замкнув двері, ключ поклав над дверима на невеличкому причіпочку, ніби й знав, де його зазвичай кладуть.

Підпихаючи жінку в спину, повели її до підводи.

— Та нащо ж ви мене везете? — питала, крутячи головою й замотуючись на ходу в ще товщу хустку. — І куди ви мене, людоньки добресенькі, везете? Я ж нічого не робила. Ми ж не крали нічо. Ви ж ті помиї все одно викидаєте, а дитиночка моя їх їсть. Ми ж не просимо нічого у вас… вашого… а ви ж у нас наше забрали геть чисто все.

Мільман не дав договорити жінці, з розмаху вдарив її по обличчю. Калюжний кинув запитальний позирк на старшого.

— Набридли її промовляння, — сказав та цикнув до немічної конячки.

Дорогою заїхали ще по двох людей, таких самих, як Параска, здивованих та переляканих. Першого взяли Андрушку Загребельного — білявого діда років шістдесяти. Наостанок навідались до Явдошки, тієї, що працювала в них куховаркою.

Дістались колгоспних хлівів: двох нашвидкуруч збитих з дошок неоковирних приміщень. Ті хліви охороняли комнезамівці з червоними від холоду носами. З будівель доносилось ліниве поодиноке мукання, схоже на стогін.