Читати книгу - "Доктор Сон"

— І саме тому вони його вбили?

— Я впевнений у цьому, — сказав Ден.

— Заради чого? Якогось роду екстрасупервітамін? Ви хоч самі розумієте, як смішно це звучить?

Ніхто не відповів.

— І вони знають, що Абра за ними стежить?

— Знають, — підняла голову Абра. Щоки в неї горіли і були мокрими від сліз. — Вони не знають, як мене звуть і де я живу, але вони знають, що я існую.

— Тоді нам треба звертатися до поліції, — сказав Дейв. — Або, можливо… я гадаю, у такого роду справі нам краще звернутися до ФБР. У них може бути проблема з тим, що спершу вони нам не повірять, але якщо там є тіло…

Заговорив Ден:

— Я не казатиму вам, що це негарна ідея, поки ми не побачимо, що Абра зможе зробити з цією рукавицею, але вам варто дуже ретельно помислити про наслідки. Для мене, для Джона, для вас і для вашої дружини, але найбільш за все для Абри.

— Я не вбачаю, якого роду неприємності для вас з Джоном можуть…

Джон неровово засовався в своєму кріслі:

— Продовжуйте, Девіде. Хто знайшов тіло? Хто його викопав, а потім закопав знову, але після того, як забрав речовий доказ, який криміналісти беззаперечно вважатимуть украй важливим? Хто провіз цей доказ через половину країни, щоб якась восьмикласниця могла скористатися ним, наче спіритичною планшеткою?

Хоч як йому цього не хотілося робити, але Ден також приєднався. Вони напосілися на Девіда разом, і в інших обставинах йому це було б огидно, але не зараз.

— Ваша родина вже переживає кризу, містере Стоун. Ваша бабця-теща помирає, ваша дружина в розпачі й виснажена. Це потрапить до газет, це бомбою вибухне в інтернеті. Мандрівний клан убивць проти юної дівчинки з надприродними здібностями. Її захочуть запросити на телебачення, ви скажете ні, і це лише розпалить їхню спрагу. Ваша вулиця перетвориться на надвірну студію, Ненсі Грейс[324], либонь, оселиться з вами по сусідству і десь тиждень чи два всі медії на всю силу своїх легенів волатимуть «дурисвітство». Пам’ятаєте «татуся хлопчика на повітряній кулі»?[325] Те саме чекає вас. А тим часом ті люди будуть робити своє.

— То хто ж зможе захистити мою дівчинку, якщо вони з’являться по неї? Якийсь лікар і санітар із хоспісу? Чи, може, ви взагалі прибиральник?

«То ти ще не знаєш про сімдесятитрьохрічного доглядача громадського парку, що чатує на твоїй вулиці», — подумав Ден, не втримавшись від усмішки.

— Я потроху і той, і інший. Послухайте, містере Стоун…

— Дивлячись на те, які великі друзі ви з моєю дочкою, гадаю, вам краще звати мене Дейвом.

— Гаразд, хай буде Дейв. Мені здається, ваш наступний крок залежить від вашого бажання або небажання ризикнути і перевірити, чи повірять їй правоохоронні органи. Особливо, коли вона їм скаже, що «Люди Віннебаго» — це вампіри, що живляться висмоктуванням життів.

— Господи, — промовив Дейв. — Я не можу розповісти такого Люсі. Їй зірве дах. Їй зірве й дах, і стелю.

— Здається, це і є відповіддю на питання, дзвонити чи не дзвонити до поліції, — зауважив Джон.

На довгу мить запанувало мовчання. Десь у будинку цокотів годинник. Десь надворі гавкав собака.

— Той землетрус, — запитав Дейв раптом, — той невеличкий землетрус. То була твоя робота, Аббі?

— Я майже впевнена, — прошепотіла вона.

Девід обняв доньку, потім випростався і зняв рушник з бейсбольної рукавиці. Він потримав її в руках, розглядаючи.

— Вони поховали його з нею, — мовив він. — Вони його викрали, замордували, а потім закопали його з його бейсбольною рукавицею.

— Так, — сказав Ден.

Дейв обернувся до дочки:

— Ти дійсно бажаєш торкнутися цієї речі, Абро?

Вона простягнула руки:

— Ні. Але все одно дай мені її.

5

Девід Стоун повагався, а потім подав рукавицю. Взявши її до рук, Абра подивилася в «кишеню».

— Джим Томей, — правильно промовила вона, хоча Ден заклався би всіма своїми заощадженнями (після дванадцяти років постійної роботи і постійної тверезості він таки дещо мав), що Абра ніколи не стикалася раніше з цим ім’ям. — Він належить до Клубу шестисотенників[326].

— Правильно, — підтвердив Дейв. — Він…

— Тихо, — сказав Ден.

Вони дивились на неї. Вона піднесла рукавицю собі до обличчя й понюхала «кишеню». (Ден, пам’ятаючи про комах, мусив себе стримувати, щоб не скривитись). Вона сказала:

— Не Баррі Кібець, а Баррі Хінець. Тільки він не китаєць. Вони його так звуть, просто тому що в нього трохи зизуваті очі. Він їхній… їхній… я не знаю… чекайте…

Вона притулила рукавицю собі до грудей, наче дитя. Почала дихати швидше. Раптом в неї відкрився рот і вона застогнала. Наляканий Дейв поклав їй на плече долоню. Вона його відштовхнула: «Ні, тату, ні!» Вона заплющила очі й обняла рукавицю. Вони чекали.

Нарешті очі в неї розкрилися, і вона сказала:

— Вони їдуть по мене.

Ден підхопився, упав біля неї на коліна і поклав свою долоню на обидві її.

(«скільки їх декілька чи всі вони»)

— Тільки декілька. Баррі разом з ними. Тому я й можу це бачити. Там їх ще троє. Можливо, четверо. Одна з них леді з тату змії. Нас вони називають мугирями. Ми мугирі для них.

(«а та жінка у капелюсі»)

(«ні»)

— Коли вони дістануться сюди? — спитав Джон. — Ти знаєш?

— Завтра. Їм треба зупинитися спершу і забрати… — вона зробила паузу. Очі її блукали по кімнаті, не бачачи її. Одна руки вслизнула з-під Денової долоні й почала терти губи. Інша рука вчепилася в рукавицю. — Вони мусять… я не знаю… — Сльози почали сочитися з кутиків її очей, не печалі сльози, а сльози зусиль. — Це ліки? Це… чекайте, чекайте, відпусти мене, Дене, я мушу… ти мусиш мене…

Він прибрав свою руку. Коротке трісь, і синій іскровий розряд в наелектризованому повітрі. Піаніно заграло якісь безладні пасажі. На низенькому столику біля дверей у коридорі затанцювали, постукуючи, кілька статуеток «Гуммель»[327]. Абра сковзнула рукою до рукавиці. Очі її широко