Читати книгу - "Доктор Сон"

— Просто зроби це, окей?

— Звісно.

Крук знову взяв до рук свій журнал і перегорнув до карикатури на останній сторінці, тієї, до якої треба було придумувати підпис. Цього тижня там була намальована літня жінка, що входить до бару, ведучи з собою ведмедя на ланцюгу. Рот у неї був відкритим, отже, підпис мусить бути її фразою. Крук серйозно замислився, а потім вписав друкованими літерами: «Гаразд, то котрий тут із вас, козлів, був назвав мене курвою?»

Призу, либонь, не виграє.

«Віннебаго» котився крізь гуснучий вечір. Горіх у кабіні ввімкнув передні фари. На одному з ліжок Баррі Хінець перевернувся на бік і почесав уві сні собі зап’ясток. Там з’явилася червона плямка.

4

Троє чоловіків сиділи в мовчанні, поки Абра пішла нагору взяти щось у себе в кімнаті. Дейв подумав, чи не запропонувати кави — вигляд у них був утомлений, і обидва потребували гоління — але вирішив, що не запропонує їм навіть солоних крекерів, поки не отримає пояснень. Вони з Люсі вже обговорювали, що їм робити, коли одного дня, в не такому вже й далекому майбутньому, Абра прийде додому й оголосить, що певний хлопець запросив її на побачення, але ж ці були чоловіками, чоловіками, і було схоже, що той з них, якого він не знав, вже якийсь довший час зустрічається з його дочкою. У певному сенсі, принаймні… і хіба це не головне питання: в якому саме сенсі?

Перш ніж хтось із них ризикнув розпочати бесіду, яка була приречена на безладність — а можливо, й на недоброзичливість — на сходах почулося приглушене тупотіння Абриних кросівок. Вона увійшла до кімнати з номером «Енністонського шоппера».

— Подивись на останню сторінку.

Дейв перевернув газету і скривився.

— Що це за коричнева гидь?

— Висохла кавова гуща. Я була викинула цю газету в бак для сміття, але не могла перестати про це думати, і тому дістала її звідти назад. Я не могла перестати думати про нього. — Вона показала на фотографію Бредлі Тревора в нижньому ряду. — І про його батьків. Його братів і сестер, якщо він їх мав. — Її очі наповнилися сльозами. — У нього були веснянки, тату. Він їх ненавидів, але його мати казала йому, що вони на щасливу вдачу.

— Ти не можеш цього знати, — промовив Дейв, але зовсім без переконаності.

— Вона знає, — сказав Джон. — І ви це знаєте. Довіртеся нам у цьому, Дейве. Будь ласка. Це важливо.

— Я хочу знати про вас і мою дочку, — звернувся Дейв до Дена. — Розкажіть мені про це.

Ден знову розпочав від початку. Як він вимальовував ім’я Абри в своєму блокноті на зборах АА. Перше «hello» крейдою. Його ясне відчуття присутності Абри того вечора, коли помер Чарлі Хейз.

— Я запитав, чи вона та маленька дівчинка, яка подеколи пише на моїй дошці. Вона не відповіла словами, але прозвучала музична фраза на піаніно. Якась стара мелодія з «Бітлз», я гадаю.

Дейв кинув погляд на Джона.

— Ви йому про це розповіли!

Джон похитав головою.

Ден продовжив:

— Два роки тому я отримав від неї повідомлення на своїй дошці, де було написано: «Вони вбивають хлопичка-бейсболіста». Я не зрозумів, що воно означає, і не певен, що це тоді також розуміла Абра. Тоді-то воно могло й закінчитися, але потім вона побачила оце. — Він показав на сторінку «Енністонського шоппера» з усіма тими фотопортретами розміру не більшого за поштові марки.

Решту розповіла Абра.

Коли вона закінчила, Дейв сказав:

— Отже, ви полетіли до Айови, покладаючись лише на слова тринадцятирічної дівчинки.

— Вельми особливої тринадцятирічної дівчинки, — зауважив Джон. — З вельми особливими талантами.

— Ми думали, все те вже минулося. — Дейв кинув на Абру звинувачувальний погляд. — Окрім хіба що невеличких передчуттів, ми думали, вона все це переросла.

— Мені так жаль, тату. — Голосом не більшим за тихесенький шепіт.

— Може, їй не варто про це жаліти, — сказав Ден, сподіваючись, що голос у нього звучить не так сердито, як він почувався всередині себе. — Вона приховувала свої здібності, бо розуміла, що вам з вашою дружиною хотілося, щоб вони зникли. Вона їх приховувала, бо вона любить вас і хотіла бути доброю дочкою.

— Це вона сама вам розповіла, я гадаю?

— Ми про це ніколи навіть не балакали, — сказав Ден. — Але в мене теж була мати, яку я дуже любив, і саме тому я робив так само.

Абра подарувала йому нестеменно вдячний погляд. Опустивши знов очі, вона послала йому думку. Дещо таке, що їй ніяково було промовити вголос.

— Також вона не хотіла, щоб знали її друзі. Вона вважала, що вони перестануть її любити. Почнуть її боятися. І щодо цього вона також була права, мабуть.

— Не випускаймо з уваги головну тему, — сказав Джон. — Так, ми літали в Айову. Ми знайшли в містечку Фрімен той спиртовий завод, саме там, де Абра казала, він мусить бути. Ми знайли тіло хлопчика. І його рукавицю. Він написав ім’я свого улюбленого бейсболіста в її «кишені», але його власне ім’я — Бред Тревор — є на її ремінці.

— Його було замордовано. Так ви кажете. Якоюсь бандою мандрівних психопатів.

— Вони їздять у кемперах і «Віннебаго», — сказала Абра. Голосом низьким, примрійним. Промовляючи це, вона дивилася на загорнуту в рушник рукавицю. Вона боялася її й водночас хотіла взяти її до рук. Ці два протилежні почуття надійшли Денові так ясно, що йому аж занудило в шлунку. — У них кумедні імена, імена, як у піратів.

Дейв, мало не жалібно, запитав:

— Ти дійсно впевнена, що хлопчика замордували?

— Та жінка у капелюсі злизувала його кров собі з долонь, — сказала Абра. Вона все ще сиділа на сходах. Але тепер кинулася до батька і сховала обличчя в нього на грудях. — Коли їй треба, в неї з’являється такий спеціальний зуб. У кожного з них.

— Той хлопчик насправді був такий, як ти?

— Так. — Голос Абри звучав приглушено, але зрозуміло. — Він умів бачити крізь долоню.

— Що це означає?

— Це якими будуть деякі подачі, він міг їх відбивати, бо їх наперед бачила його долоня.