Читати книгу - "Фортеця для серця"

Голос. Лесю збудив не він, а запах. Хтось запитав дозволу сісти поруч. Жінка пахла… так незвичайно… звично, що аж у грудях защеміло. Чомусь почало трусити. Дрібно-дрібно. Мов у гарячці. А очей не розплющиш. Може, це сон? Певно. І їй сниться дитинство.

— Лесю…

Її ім’я. Її. Леся відчуває, як крижаніють вуста. Чого ж, спитати б, вони так цокотять? Господи! Це, їй-богу, марення. Приверзлося, та й годі. Поволі розтуляє очі й ціпеніє. Чути, як часто-часто стрибає жилка на зап’ястку.

— Хто ви?..

Обличчя… Очі…

— Не впізнаєш?

Отак просто. Господи, як легко збожеволіти!.. Нестерпно хочеться вщипнути себе так, щоб слід лишився. Натомість Леся з якогось дива розправляє бганки одягу на своєму животі. Замаскувати хоче? Безглуздя. А як інакше? Вона не може відірвати погляду, усе дивиться й дивиться на жінку, а бачить перед собою чомусь зеленооку дівчинку. Дивно. Ота дівчинка… вона забинтованими пальцями перемальовує жінку… зі згорілої фотографії, а домалювавши, прискіпливо вивчає портрет, ніби він — останній доказ існування любові. І шепоче до кота: «Це моя мама».

— Мама?..

Її голос тремтить. Леся його не впізнає. Але й не дивується. На відстані витягнутої руки, ось, поруч, сидить портрет, що його намалювала дівчинка, хіба тільки старший на два десятки років. Довгих і самотніх. Ті роки осіли на жінці, звили гнізда в кутиках очей, у вустах, у волоссі. Волосся де-не-де побіліло, а було ж… Леся надто добре знала, яким воно було. Довгим. Здавалося, довшого не буває. У ньому ховалося налякане дівча, притискалося, вбирало запах і шепотіло: «Мамочко…»

— Це… ти?

Мама? Мама. Десятки, сотні, тисячі разів Леся уявляла собі цю зустріч. І ось. Усе так банально й просто, ніби не насправді. У жінки, яка сиділа побіч, — синя сукня, один підбор стерся, а руки… вони порепані. Чому? Леся здригається. Хіба це важливо? А що? Що важливо?

— Мамо…

На порепані долоні спадають краплі. Крап. Крап. Крап. Леся дивиться, як сонячні промінці пірнають у цяточки вологи, і не розуміє, що це може бути… Жінка не підводить голови. А краплі й далі спадають… Плаче?..

— Донечко…

Звучить, як ліки. Якась маячня! Ліки не можуть звучати.

— Пробач…

Леся скрутилася від удару. У животі борсалося маля, упиралося ручками, ніжками, тулилося головою. Цить, маленьке, цить! Тобі треба знати, що мама поруч? Вона поруч. Ось. І буде поруч… Нехай хоч світ западеться!

— Чому?..

Обличчя навпроти посіріло. Леся дуже добре знає, скільки чорного з білим треба змішати, щоб вийшов отакий колір. Як його назвати?

— Бо я грішна.

Дивно. Леся вірить. І вірить дівчинка, яка досі живе в ній, немовби у велетенському будинку. Ховай хоч на горищі, хоч у підвалі чи в комірчині — усе одно рано чи пізно дитина знайде потрібні двері, відчинить і спитає: «А мене любили?» Лю-би-ли. Леся пам’ятає. Вона, виявляється, пам’ятає все.

— Батько?

Ожило обличчя. Жінка підвела очі, боячись повірити.

— Ти ж… маленька була. Невже?

Леся кивнула. Так. Маленька. І що? Навіть діти мають пам’ять. І її не перепишеш на замовлення дорослого, не зітреш у потрібному місці, щоб усе видавалося пристойнішим. Лесина ж пам’ять про дитинство була подібна до смітника: брудно, страшно, однак можна пересуватися, головне — на скелета не наткнутися.

— Я… не впевнена.

Мати зітхнула.

— Бабуся?.. Воно й не дивно. Я знала, що Зоя Матвіївна оберне Михайла на міф. Інакше й бути не могло: вона ж мати, тому… — голос став рівний, — я її не засуджую. Сама мама. Двічі.

Лесі округлились очі, а жінка інстинктивно потяглася, щоб торкнутись обличчя. На півдорозі спинилася — не наважилася.

— Я пам’ятаю їх маленькими. У твоїх очах уміщалось одночасно стільки запитань, що інколи нам із татом боліли голови.

— Батько…

— Він був хворий, Лесю. Просто хворий. Спершу я думала, що винна. Що хтось винен. Величезне місто. Робота. Люди. Хтось. Нам так зручніше думати. І бабусі твоїй так зручніше. Розумієш? Але чи є в чомусь провина, знають тільки там, угорі. Ти повинна запам’ятати головне: він тебе любив. Дуже. Просто його мучила хвороба. Мені й досі страшно… згадувати. Ніби ж лагідний, а вже за мить шалений, змітає все і всіх. І ніякого порятунку! Не людина, а стихія. Як зі стихією боротися?

Леся знала, що боротися марно. Як і з собою. Тепер відчувала: плаче. Однак плаче не вагітна жінка, ні, — ридає п’ятирічна дівчинка, чия таємниця, страшний скелет, нарешті виповзає назовні, звільняючи місце для прощення.

— А ти… ти вигадала для мене казку… про дракона. Пам’ятаєш?

Жінка посвітлішала.

— Авжеж. Щоб хоч якось захистити… Ми ховалися на кухні й дивилися на великий круглий місяць, я обіймала твоє тільце, відчуваючи, яка ти тепла, солодка-солодка, бо моя… моя доня.

Леся кивала. Спогади, випущені з ув’язнення, проривали рештки пам’яті, переповнюючи голову. Мама. Невже? Справді мама?

— Того дня він забрав мене із собою…

Леся часто бачила, як горить торішнє листя, скручуючись немічно й приречено. Тепер мама була схожа на нього. Ні. Скоріше, на попіл, що лишається по ньому.

— Я не вборонила… Не вборонила, а мала б… Хто б знав, скільки разів я знов і знов прокручувала в пам’яті той клятий день, намагалася зрозуміти, чому… що можна було зробити інакше. В уяві… я завжди… лишалася з тобою. Віриш?

Леся кивала, боячись спинити потік слів.

— А насправді… Очутилася на підлозі… у калюжі крові. Батько розбив мені голову об одвірок. Я вчасно не помітила, що дракон прокинувся. Я винна. Мала б помітити. Знала ж, вивчила геть усі перші ознаки нападу. Мала б передбачити… Аж ні! Замалювалася. А потім було пізно. Надто пізно. Пам’ятаю, як кров заливала очі. Така липка. Лесю, яка ж вона липка! Я віддирала закривавлене волосся від очей, а потім… навпомацки лазила квартирою й шукала тебе. Усе ніяк не могла зрозуміти, що ти з ним. А потім… так ослабла, що було байдуже, виживу чи помру. Мене врятувала господиня квартири. Вона випадково зайшла… Твій тато повернувся в пусту квартиру.

— Побачив кров…