Читати книгу - "Повна темрява. Без зірок"

— Життя справедливе. Всі ми однаково чекаємо, поки відбудеться наше дев’ятимісячне перетрушування в коробці, а потім викочуються кості. Декому випадають підряд чудові сімки. Дехто, на жаль, отримують «зміїні ока». Так влаштований світ.

Вона обхопила його руками.

— Я кохаю тебе, серденько моє. Ти завжди у всьому бачиш світлий бік.

Стрітер скромно знизав плечима.

— Закон середніх чисел надає перевагу оптимістам, будь-який банкір тобі це скаже. Все у світі врешті-решт набуває збалансованості.

Венера зійшла над аеропортом, засяяла мерехтливо на тлі потемнілої блакиті.

— Загадай бажання! — скомандував Стрітер.

Дженет розсміялася і похитала головою.

— Чого мені бажати? Я маю все, що мені треба.

— Я теж, — промовив Стрітер, а тоді, чіпко уп’явшись очима в Венеру, зажадав ще.

Нормальний шлюб

— 1 —

Після того як вона знайшла те, що знайшла, Дарсі часто навідувала думка, що єдиним, про що ніхто не питав у неї в буденних балачках, було: «Як твій шлюб?». Звучали запитання: «Як ти провела вікенд?», «Як пройшла твоя подорож до Флориди?», «Як твоє здоров’я?» та «Як твої діти?». Було, навіть питалися: «Як до тебе ставиться життя, любонько?». Але ніхто не питав: «Як твій шлюб?».

«Нормальний, — відповіла б вона на таке питання, аби почула його до того вечора. — Все чудово».

У дівоцтві її звали Дарселлен Медсен (Дарселлен — таке назвисько для своєї дочки могли вподобати тільки батьки, очманілі від щойно купленої книжки дитячих імен), народилася вона того року, коли президентом обрали Джона Фіцджералда Кеннеді[234]. Зростала в штаті Мейн, у Фріпорті[235], коли це місто дійсно ще було містом, а не додатком до «Л.Л. Бін»[236], першої в Америці суперкрамниці, та дюжини інших непомірно роздутих універмагів, котрі називаються «стоками» (так, ніби це якісь каналізаційні сточища, а не заклади роздрібної торгівлі).

У Фріпорті вона закінчила середню школу, а потім бізнес-школу в Еддісоні[237], де навчилася секретарства. Роботу вона собі знайшла у Джо Ренсома на прізвисько «Шевроле», котрий у 1984-му, коли вона пішла з його фірми, уже виріс у найбільшого автомобільного дилера в Портленді[238]. Вона була простачкою, проте за допомоги двох своїх трохи досвідченіших подружок навчилася макіяжу, достатнього для того, щоб робити собі обличчя миловидним у робочі дні, і таким, що «очей не відірвати» у п’ятничні й суботні вечори, коли вони зграйкою ходили поласувати «Маргаритою»[239] в «Маяк» або до «Мексиканця Майка» (де грали живу музику).

У 1982 році Джо Рейсом найняв одну з портлендських бухгалтерських фірм, щоб їхні спеціалісти допомогли йому розібратися з його податковою ситуацією, котра перебувала в заплутаному стані («Того сорту проблема, що й ти таку х’тів би мати» — підслухала Дарсі, як він казав по телефону одному зі своїх старших торгівельних агентів). З’явилася пара чоловіків із кейсами в руках, один старий, а другий молодий.

Обидва в окулярах і консервативних костюмах; обидва з акуратно зачесаним назад коротким волоссям, що навело Дарсі на згадку про знімки у шкільному фотоальбомі її матері під назвою «Пам’ять про ВИПУСК 1954», у тім альбомі, на дерматиновій обкладинці якого була наклеєна фотографія хлопчика-капітана команди вболівальників з приставленим до рота мегафоном.

Молодшим бухгалтером був Боб Андерсон. Вона мала з ним балачку вже на другий день його перебування в офісі і в процесі тієї розмови запитала, чи має він якесь хобі.

— Так, — відповів бухгалтер, — я нумізмат.

Він почав, було, пояснювати їй, що це означає, але вона перебила:

— Я знаю. Мій батько колекціонує десятицентові «Леді Свободи» та п’ятицентові «голови-бізони»[240]. Він називає їх своїми нумізматичними кониками. А ви теж маєте якогось коника, містере Андерсон?

І він дійсно його мав: «пшеничний пенні»[241]. Найбільшою його мрією було — якогось дня натрапити на монету з подвійним штампом 1955 року, котра...

Але й про це вона також знала. Подвійний штамп — це карбувальна похибка. Дорогоцінна тепер похибка.

Молодий містер Андерсон, той, що з густим, акуратно зачесаним назад каштановим волоссям, був приємно вражений такою відповіддю. І попрохав її називати його Бобом. Пізніше, коли вони разом пішли на ланч — сиділи удвох на лавці, на сонечку, поза будівлею фірми, він їв тунця з житнім хлібом, а вона грецький салат з пластикової мисочки — він запитав у неї, чи не бажає вона з’їздити з ним у суботу на вуличний базарчик у Касл-Року. Він нещодавно винайняв нову квартиру, пояснив Боб, і шукає собі якесь крісло. А також телевізор, можливо, там знайдеться добра річ за порядну ціну. «Добра річ за порядну ціну», — ця фраза стала їй добре знайомою в наступні роки.

Він був таким самим простаком, як і вона, звичайний парубок, повз якого пройдеш на вулиці, не звернувши на нього уваги, а він же не міг застосовувати макіяжу, щоб виглядати гарнішим... хіба що, за винятком того дня на лаві. Коли він запрошував її на поїздку, щоки його палали якраз достатньо для того, щоби трішки його підсвітити, додати осяяння.

— І ніякої нумізматики? — піддражнила вона.

Він усміхнувся, продемонструвавши рівненькі зуби. Маленькі зуби, гарно доглянуті, чисто-білі. Ніяк не могло їй тоді вплисти в голову, що від думки про ці його зуби її дрижаки можуть брати — з якого б це дива?

— Якщо трапиться цікавий комплект монет, я, звісно, подивлюся, — відповів він.

— Особливо, якщо трапляться пшеничні пенні? — підгвинтила вона, проте лиш трішечки.

— Особливо, якщо вони. То ви не проти поїхати зі мною, Дарсі?

Вона з ним поїхала. І кінчила під ним у весільну ніч також. Після того це траплялося нечасто, але все ж таки траплялося. Достатньо часто, щоб їй вважати себе нормальною й удоволеною.

У 1986-му Боб отримав підвищення. Також він (за допомоги й підбадьорення з боку Дарсі) розпочав невеличкий бізнес із розсилання замовникам поштою американських монет колекційної якості. Справа пішла успішно від початку, а в 1990 році він додав до їхнього каталогу також колекційні бейсбольні картки та всякі пам’ятні речі, пов’язані з класичним кінематографом. Він не тримав запасу старих афіш, плакатів чи листівок, але коли хтось питався про якісь такі речі, він майже завжди вмів їх знайти. Фактично, це Дарсі їх знаходила, використовуючи в ті, ще докомп’ютерні, часи свій Ролодекс[242], саме вона обдзвонювала колекціонерів по всій країні. Цей бізнес ніколи не