Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

Громадсько-політичний діяч, учений-економіст, організатор кооперативного руху народився 20 травня (1 червня) 1879 р. в м. Градизьк Лубенського повіту Полтавської губернії.

Походив зі старого козацького роду. Закінчив зі срібною медаллю Лубенську класичну гімназію. Навчаючись на математичному факультеті Харківського університету, Б. Мартос став активним учасником українського національного руху. У 1898—1899 pp. виявив себе діяльним співробітником харківської студентської громади. За словами її учасника О. Коваленка, завжди «брав на себе відповідальні, часто дуже небезпечні справи». Ще студентом за політичну діяльність тричі був арештований й відбував покарання. Член РУП (з 1905 р. – УСДРП). Лише в 1908 р. зміг здобути вищу освіту.

У 1906—1910 pp. Б. Мартос викладав у гімназіях та на вищих курсах Харкова, але як «неблагонадійний» був позбавлений педагогічної практики. Протягом 1910—1913 pp. працював у кооперативних організаціях Волині та Кубані, в 1911—1913 pp. керував фінансовим відділом Управління Чорноморсько-Кубанської залізниці і входив до дирекції Кубанського кооперативного банку (1913 р.). Паралельно вів курси української мови та літератури у таємному гуртку школярів середніх класів.

Через два роки вернувся в Україну і протягом 1913—1917 pp. працював інспектором кооперації у Полтавському губернському земстві. Продовжував опановувати економічну науку. Приділяв особливу увагу розбудові споживчих та промислових кооперативів і поширенню в масах економічних знань. Був обраний головою ради Дніпросоюзу.

Після Лютневої революції Борис Миколайович повністю поринув у громадсько-політичну діяльність. Взяв участь у конференції УСДРП 4—5 квітня 1917 р. в Києві, ввійшов до керівного ядра партії. Був одним із керівників Всеукраїнського селянського з'їзду наприкінці травня – на початку червня і обраний до Тимчасового ЦК Селянської спілки і Центральної Ради. Невдовзі його ввели і до складу Малої Ради (Президії ЦР). Б. Мартос став одним із фундаторів утвореного у березні 1917 р. Українського центрального кооперативного комітету (Коопцентру) – найвищого органу кооперації в Україні, який спрямовував її виробничу, наукову, статистично-економічну та освітню діяльність. За ініціативи Б. Мартоса в Україні у 1917 р. відбулися два кооперативні з'їзди, для яких він підготував «Схеми дальшої господарської розбудови кооперативів».

15 червня 1917 р. Б. Мартоса було призначено генеральним секретарем земельних справ.

Захищаючи інтереси українського селянства, на засіданні Генерального Секретаріату 29 червня 1917 р. заперечував проти переважання у Центральній Раді представників міських організацій. Він вважав, що це може «підірвати довіру до неї з боку селянського населення». Під час обговорення Малою Радою 22 липня 1917 р. політичної кризи у Петрограді запропонував порадити направленій туди делегації ЦР заявити, що «Україна завше уявляла з себе найбільший ґрунт для соціалістичних ідей, і через це для неї цілком приемлемо чисто соціалістичне міністерство». Але Мала Рада схвалила резолюцію про коаліційний уряд «на основі платформи Тимчасового уряду від 8 липня».

На Всеукраїнському робітничому з'їзді, який працював у Києві 11—14 липня, Б. Мартос виступив із доповіддю з земельного питання. Він підкреслив, що селянство, яке становить більшість населення, перебуває в найгіршому становищі, хоч інтереси робітників і селян тісно пов'язані.

Після подолання урядової кризи Б. Мартоса 21 серпня 1917 р. в новому кабінеті В. Винниченка було затверджено товаришем генерального секретаря земельних справ. Він став одним із авторів земельного закону Центральної Ради. Виступаючи під час обговорення земельного законодавства на восьмих Загальних зборах Української Ради, зауважував, що «широке громадянство просто не доросло до соціалізму», «селяни розуміють соціалізм як перенесення майна із панського двору до свого власного». Підкреслюючи, що проект було підготовлено спільно із земельним комітетом, Б. Мартос, на відміну від членів комітету, які наполягали на скасуванні інституту земельної власності, виступав за скасування лише приватної власності і за забезпечення прав громадської власності. «Я вважаю, – наголошував він, – що краще було б не касувати власності, а просто передати всі землі земельним комітетам». На його думку, треба рахуватись із правами власності іноземців. Висловив він занепокоєння з приводу скасування власності на землю взагалі. Це означатиме, що «кожний селянин буде брати для себе землі стільки, скільки йому захочеться, посилаючись на те, що земля є всенародна». Фактично констатуючи, що III Універсал Центральної Ради, скасувавши право приватної власності на землю, спричинився до земельної анархії, Б. Мартос зауважував, що Генеральне секретарство земельних справ рішуче бореться із безладдям. Після палких дискусій Рада не схвалила законопроект, відклала його.

У 1917 р. Б. Мартос був головним редактором тижневика УСДРП «Воля». У 1918 р. очолював управу Українського кооперативного комітету, викладав у Київському комерційному інституті, був одним із засновників Кооперативного інституту в Києві, членом ради директорів Дніпросоюзу. В політичному житті гетьманської Української Держави політичного місця соціалісту Б. Мартосу, природно, не залишилося.

Указом Директорії УНР від 26 грудня 1918 р. була призначена Рада Народних Міністрів, у складі якої Борис Миколайович обійняв посаду міністра продовольчих справ, а потім виконував ті ж функції і в уряді С. Остапенка. З 9 квітня по 27 серпня 1919 р. він очолював Раду Народних Міністрів УНР і водночас обіймав посаду міністра фінансів.

То був надзвичайно складний, у повному розумінні слова драматичний етап історії Української революції. Внутрішні суперечності, перманентні конфлікти в політичному проводі між наддніпрянцями на чолі з С. Петлюрою і галичанами на чолі з Є. Петрушевичем, розгул отаманщини, домінування військового начала над всіма іншими, низка заколотів, за якими стояли праві сили (зокрема член Директорії – П. Андрієвський), розхитували українську державність, вселяли мало оптимізму щодо її перспективи. Дедалі погіршувалось міжнародне становище УНР, яка повинна була відстоювати своє право на існування у збройній боротьбі проти радянських військ, денікінців, поляків. 17 травня 1919 р. урядові установи змушені були евакуюватись до Галичини (Броди, Золочів, Тернопіль). Звідти вдалось розпочати наступ на Проскурів.

Однак незгоди в соборному таборі не лише не зменшувалися, а дедалі наростали. Ускладнило ситуацію проголошення Є. Петрушевича диктатором ЗУНР і, у відповідь, створення міністерства для Галичини на чолі з С. Вітиком, вихід Є. Петрушевича зі складу Директорії (до якої він був запрошений після Акта злуки від 22 січня 1919 p.), регіоналістська домінанта у поведінці командування Української Галицької армії. Єдиний національний фронт неухильно рушився. Було бездарно втрачено і шанс на підтримку Директорії і Ради Народних Міністрів повстанцями, які діяли в радянському тилу. Водночас соціалісти-самостійники, хлібороби-демократи та соціалісти-федералісти за участі представників галицького уряду готували в оточенні Директорії ґрунт для нових переворотів з метою повалення уряду Б. Мартоса. Змагання особистих амбіцій, прагнення будь-що здобути владу відсували на другий план головне завдання українського руху – розбудову національної державності.

За таких умов катастрофічно падав авторитет української влади у селянському середовищі.

Після низки конфліктів