Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

Відповідь [Стуса]: такого не пам'ятаю. Отже, підтвердити не можу.

Запитання [Логінова]: Вам пред'явлено аркуш паперу з рукописним текстом, що починається словами: „Рік тому я звернувся…“

Відповідь [Стуса]: це моя чернетка із шухляди письмового столу. Я протестую проти того, щоб мої нотатки долучалися до так званої справи. Це — протизаконно, що слідчий розпитує мене про такі речі, тимчасом не згадавши й словом, чому ж саме наклепницький мій закінчений і відісланий лист до Уряду.

Запитання [Логінова]: Вам пред'явлено аркуш паперу з рукописним текстом, що починається словами: „Значення літератури для народу…“

Відповідь [Стуса]: це чернетка моя. Але, на мою тверду думку, слідству КДБ, як і будь-якій іншій сторонній людині, до цієї чернетки з шухляди літератора — зась. Цієї чернетки, як і взагалі своїх чернеток, я не давав нікому»[631].

Гра тривала: слідчий намагався вибудувати звинувачення на підставі чернеткових невиважених судженнях Василя Стуса, яких не було в остаточних текстах різноманітних зверненнях до уряду, поет опирався цьому, наголошуючи, що будувати звинувачення можна лише на підставі оприлюднених матеріалів, довести «наклепницький» характер яких було вкрай важко.

Зухвалість і безстрашність в'язня, що так контрастувала з переляком «більшости» свідків, особливо дратувала слідчого, примушуючи дошукуватися найменших деталей і особливо жорстко допитувати і навіть принижувати тих, хто не приховував своєї поваги до Василя Стуса. За ті кілька місяців, що Логінов розслідував справу, поет став його — слідчого Логінова — особистим ворогом.

Але якщо від самого поета слідчий так і не дістав жодних корисних відомостей, то різного роду установи й випадкові знайомі допомогли йому досягнути бажаного.

Найважнішими для побудови звинувачення були рецензії, які за дорученням дирекції Інституту літератури АН УРСР ім. Т. Г. Шевченка написав старший науковий співробітник, кандидат філологічних наук, член Спілки письменників А. А. Каспрук, чиї висновки були рівнозначні офіційній експертизі й були беззаперечними доказами вини Василя Стуса в суді. І рецензент постарався на славу.

У рецензії на збірку «Зимові дерева» А. Каспрук, зокрема, писав:

«Збірка поезій В. Стуса „Зимові дерева“ видана за кордоном, у Лондоні 1970 р.

В преамбулі від видавництва „Література і мистецтво“ сказано, що ця збірка була „скреслена“ у видавництві „Радянський письменник“ 1965 р.

Чим викликане таке ставлення до збірки поезій з боку радянського видавництва, радянської літературної громадськості?

Одразу треба сказати — її антирадянським змістом.

…це поетика декадансу, поетика ідейного занепаду, що бере своїм початком поетику західно-європейського декадансу, а також українського (Пачовський, Карманський, Філянський, Чупринка тощо).

В. Стус у оточуючому його світі бачить лише чорні, смеркові барви, прокльони, смерть. Люди навколо — мавпи, манекени, потвори („Отак живу: як мавпа серед мавп…“, „Справляю в лісі самоту…“, „Вийду в ніч. Під соснами пройду…“ та ін.).

Та й самі образи у віршах В. Стуса декадентські: „колір божевілля і судної доби“, „пекельний німб“, „людство душиться“, „живі — у домовині“ тощо.

Проте зміст збірки В. Стуса не вичерпується декадентськими, занепадницькими віршами.

У збірці є ряд віршів явно антигромадського, антирадянського спрямування. Життя в Радянській Україні він змальовує як „право — надриватися в ярмі“, як життя в „проклятому краю, вітчизні боягузів і убивць“ („Не можу я без посмішки Івана…“).

Також пройняті ненавистю до радянської дійсності вірші „Звіром вити, горілку пити — і не чаркою, поставцем…“, „Даждь нам, Боже, днесь…“, „Останній лист Довженка“, „Розмова“, „Балухаті мистецтвознавці…“, „Який це час?..“, „Йдуть три циганки розцяцьковані…“, „У Мар'їнці стоять кукурудзи…“, „Друзі на тебе чекають…“. Із згаданих віршів В. Стуса радянське життя постає як добровільний допр, де живуть і діють „неохайний вчитель етики“, „вчорашній христопродавець“, „переживший п'яниця“, „альфонс“, „дочка асенізатора“ тощо. Бридкішої гидоти, жахливішої зненависті не міг би придумати найвинахідливіший упереджений проти нашої дійсності фантазер!

А В. Стус жив, вчився, виховувався, працював серед радянських людей. Звідки стільки жовчі, стільки зненависті взялося у цього, з дозволу сказати, „поета“?

Не треба доводити, що книжка В. Стуса шкідлива всім своїм ідейним спрямуванням, всією своєю суттю.

Нормальна, неупереджена людина прочитати її може лише з обридженням, із зневагою до „поета“, що так паплюжить свою землю і свій народ»[632].

Це вже був якийсь «доказ». Такі офіційні свідчення можна було використовувати на підтвердження антирадянського характеру опублікованих творів Василя Стуса.

Про збірку «Веселий цвинтар» цей же «офіційний» рецензент писав:

«Машинописна збірка В. Стуса „Веселий цвинтар“ — це, власне, не збірка поезій, а збірка віршованих пасквілів на нашу радянську дійсність.

Все життя наших людей, працю, побут, дозвілля, мистецтво В. Стус зображає в чорних, спотворених фарбах. Радянські люди за Стусом — це бездушні автомати, люди без голови, манекени, що механічно розігрують заданий за схемою безглуздий спектакль.

Антирадянський характер більшості віршів збірки абсолютно ясний. Для прикладу… „Ось вам сонце, сказав чоловік з кокардою на кашкеті…“ […] В цьому, з дозволу сказати, вірші сконцентровано подано паплюження радянського життя. В. Стусу уявляється наше життя як регламентоване „чоловіком з кокардою“. Тут замість сонця — мідний п'ятак, замість простору — площа на кілька ступнів, відміряна носиком чобота.

Щоб написати такий пасквіль, треба справді пройнятися ненавистю і злобою до землі, на якій ти виріс, до людей, серед яких ти живеш.

Такого ж змісту вірші В. Стуса „Колеса глухо стукотять…“, де він зображує радянську землю, як „Рад-соц-конц-таборів союз“, вірш „Марко Безсмертний“… „Рятуючись од сумнівів…“, де осміюється черговий з'їзд КПРС та інші.

З художнього боку вірші збірки В. Стуса „Веселий цвинтар“ — це якась маячня, злобливе белькотання. А з громадянського, політичного — це свідомий наклеп, очорнювання і оббріхування нашої радянської сучасности»[633].

Останнє речення — ще один доказ «очорнювання й оббріхування». Особливо істотно, що доказ цей наданий представником офіційної літературної державної установи. Тепер Стус може говорити що завгодно, бо висновок про наклепницький характер його творчости очевидні навіть його колеґам-літератам, а не лише представникам КДБ.

Не варто дивуватися поверховості наведених рецензій. Такими були «правила гри»: для слідчого головне, що офіційний «незалежний» літературознавець уписав ключові слова — антирадянський характер, пасквіль на радянську дійсність тощо.

Про «Феномен доби» Каспрук писав:

«Одразу треба сказати, що у висвітленні великого історичного періоду, який досліджує В. Стус (1917—1967 роки) і в оцінці творчості П. Г. Тичини В. Стус стоїть на антирадянських, націоналістичних позиціях.

В. Стус, як взагалі українські націоналістичні критики, визнає лише раннього Тичину, автора «Соняшних кларнетів», збірки, в якій, за висновком В. Стуса, поет «став найпитомішим співцем української революції… березня 1917 року…»

…нав'язування П. Г. Тичині оспівування української контрреволюції («Бард Центральної Ради») у першій збірці і нібито оплакування поразки цієї контрреволюції у другій збірці «Замість