Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

— Ага, точно...— погодився Якимець.— Значить, так.

Дізнаєшся щось цікаве про цього Павла — відразу мені дзвони.

— Слухай, — сказав Олег. — Я вже тут із твоєї милості за половиною лікарні шпигую.

— А я тобі за це справно плачу, — відповів Якимець.

— Ну, загалом так, — мусив погодитися Олег. — Але є хоч якісь зрушення? Користь, так би мовити, від моїх зусиль?

— Аякже! — несподівано оптимістично заявив той. — І чималенька. Я багато у чому розібрався. На багато що відкрив собі очі. Мені, якщо хочеш знати, вже четвертий тиждень ця херня не сниться. І, більше того, я не дуже й переживаю за гірше. Не сам, між іншим, працюю, а з відповідними спецами...

Якщо від початку розмови Олег болісно вагався, не в силі визначитися — казати Якимцеві чи ні про свої пригоди у посадці, то тепер аж ніяк не виходило, особливо після останніх його слів. І взагалі, відчуття було таке, що сам він заплутався у цій «бісів— щині». Лише зараз виникло чітке усвідомлення того, що багаж прихованої від Володі інформації поступово накопичується. Чи не тому, що Олега постійно мучило відчуття небезпеки? Хтось мусить тут знати про його неофіційного боса і про те, чим займається найманець у білому халаті. Адже двері у підвалі зачинилися не самі. Та й у нечисту силу, що біжить поміж деревами, прикрита каптуром, якось не вірилося.

— Що ж, бажаю успіхів, — сказав Олег.

***

Наталя, підійшовши до сестринського посту в хірургічному відділенні, поклала на стіл перед Марійкою кілька листків.

— Ось тобі листки призначень. Хворих зараз переводимо. Ось у цього метрагіл скінчився, а капати за годину.

— Гаразд, — відповіла та. — Везіть. Слухай, а ти чула — вчора головний, кажуть, мало не півполіклініки на експертизу ганяв.

— Яку експертизу?

— Алкогольну. Савчука та всю їхню компанію. Казали — всім догани виписують, а Вальку вже до реєстратури перевели.

— Як перевели?

— У вигляді покарання. Це ж усе в неї в кабінеті відбувалося.

— Абзац... — здивувалася Наталя. — А хто ж тепер у хірургічному сидітиме? Савчука, може, також виганяють?

— Навряд чи, — засумнівалася Марійка. — «Пограють» трохи і пробачать, як завжди. А Валентину шкода... Вона там уже років десять, увесь кабінет на ній тримався. А тепер картки піде розгрібати, як молода... Слухай! — несподівано згадала вона. — У нас чогось Засула зовсім скис. Це завал... Щоб якого ускладнення не було.

— Хоч би не вмер до біди... — стурбовано протягла Наталя. — Такий мужик...

***

Олег з Медвідем увійшли до палати Засули і всілися біля його койки.

— Що там у вас сталося? — запитав Олег.

— Ж-живіт болить... — простогнав той.

— Давно?

— Від п'ятої ранку... Ось тут... болі...

Обличчя обох хірургів виглядали занепокоєними. Олег пересів зі стільчика на край ліжка і відсунув догори спортивну кофту хворого, оголюючи живіт. Торкнувся до нього рукою.

— Ой! — застогнав пацієнт.

Олег продовжував обстежувати живіт, а Засула лише стогнав. Потім хірург легенько постукав кінчиками пальців по животі хворого у різних місцях.

Засула зчепив зуби.

— А що, вчора зовсім не боліло? — допитувався Ілля.

— Ні-і...

— А на блювоту не тягне?

— Ні-і...

— А дихати животом боляче?

— Та-ак...

Лікарі помінялися місцями, і тепер уже обстеження проводив Медвідь. Пацієнт і далі стогнав.

— Слухай, а ти часом не наївся чогось? — підозріло запитав Ілля. — Ми ж попереджували...

— Ні-і...

— Дивися, краще правду кажи.

— Та що я, дурний? — обурився Засула. — Що я, не розумію?

Обоє вийшли.

— Укол дайте! — простогнав за спиною хворий.

— Дебілізм якийсь... — бурмотів Медвідь у коридорі. — Вчора був, наче огірочок... Що за чортівня?

— Щось із ним не те... — задумливо промовив Олег. — Давай насамперед прокапаємо йому зо дві банки зі спазмолітиками, вітамінами... А там буде видно.

— Давай, — погодився Ілля, — але я не розумію, що з ним робиться.

— Я також, — сказав Олег. — На катастрофу, у крайньому разі, не схоже.

— Не схоже. Але щось болить. Давай, як ти кажеш. Капаємо, а там подивимося.

***

Голоюх увійшов до приймальні й запитав у секретарки:

— У себе?

Та кивнула головою.

— Можна, Геннадію Андрійовичу?

— А... Тарас Васильович! — посміхнувся той. — Що там, які проблеми?

— Та є, взагалі-то, проблеми... — хірург, очевидно, підшукував потрібні вирази.

— Ну, кажи, що скоїлося?

— Та нічого такого. Просто хірургічний кабінет без медсестри залишився. А мені, як ви знаєте, періодично доводиться його курувати, хоч я й не числюся там офіційно...

— Знаю, знаю... — Лабо закивав головою.

— І з диспансерними хворими доводиться працювати. Ви ж самі — щойно якась перевірка — то мене туди шлете віддуватися.

— Та знаю я, що ти мені доводиш? Знаю і ціную, — він важко зітхнув. — Чого хочеш? Буде тобі медсестра. Ти ж бачиш, що там робилося? Спасу вже не було. Ти ось що, давай сам цим займися. Подивися, хто тобі більше підходить, хто серйозніший...

— Ви знаєте, Геннадію Андрійовичу... — знову почав Голо— юх. — Як на мене, це не зовсім правильно. Я маю на увазі, що Валентину вигнали. В неї все-таки десять років стажу в цій службі, досвід, категорія. А місце там, самі знаєте, — таке, що будь-хто не потягне.

— Не зрозумів, — здивувався головний, — ти що, просити за неї прийшов? Навіть і не думай. Назад не поверну. Влаштувала, розумієш, притон! Посуду цілий сервант, кафетерій, розумієш... Дванадцята бамкне — де всі? В хірургічному кабінеті, де ж іще... А це хірургічний кабінет, між іншим!

— Та знаю я, що хірургічний, — погодився Тарас. — Тільки притону вона не влаштовувала. Там і без неї було кому. А їй куди подітися? Вона взагалі добродушна і не вредна. І кваліфікація в неї відповідна.

— Та що ти мені тикаєш цією кваліфікацією? — не на жарт розсердився головний. — Знайшов незамінного працівника! Навіть головного лікаря можна замінити без особливих проблем, а ти знайшов безвихідну ситуацію!

— Ото ж то й воно — без особливих, — не здавався Тарас. — А щоб зовсім без проблем — не вийде. Побачите. Прийде нова, ні в зуб ногою. Доки розбереться, навчиться