Читати книгу - "Жінка у білому"

— Містерові Ферлі, — сказала я. — Твій дядечко — найближчий твій родич і голова родини. Він повинен втрутитися — і зробить це.

Лора сумовито похитала головою.

— Так, так, — говорила я далі, — твій дядечко слабкий, себелюбний, байдужий, це правда, я знаю, але все ж він не сер Персіваль і коло нього немає таких друзів, як граф Фоско. Я не сподіваюся від нього ні добрості, ні ніжних родинних почуттів до тебе, але він зробить усе, аби оберегти свій спокій і далі плекати свої лінощі. Хай тільки я його переконаю, що, втрутившись нині, він тим самим уникне неминучих клопотів і прикрої відповідальності в майбутньому, він зразу ж розворушиться заради самого себе. Я знаю, як підступитися до нього, вже мала невеличку практику.

— Коли б ти тільки зуміла умовити його, щоб він дозволив мені повернутися на час у Ліммерідж та спокійно пожити там із тобою, Меріан, я стала б чи не така щаслива, як була до заміжжя.

Ці слова дали новий напрямок моїм думкам. Чи можливо поставити сера Персіваля перед вибором: або зазнати ганьби судового переслідування за жорстоке поводження з дружиною, або дозволити їй спокійно поїхати від нього на певний час під приводом, що вона їде погостювати до свого дядечка? Чи згодився б він у такому випадку на останню пропозицію? Сумнівно, більш ніж сумнівно. І все ж, хоч яким безнадійним це здавалось, варто було спробувати. Просто з відчаю, не знавши кращого виходу, я вирішила зважитися на це.

— Твій дядечко дізнається про твоє бажання, — сказала я, — а ще я пораджуся з повірником. Може, з цього й вийде щось хороше — сподіваюсь, що вийде.

Сказавши це, я знов підвелася, щоб вийти, і знов Лора хотіла мене затримати.

— Не залишай мене! — невпевнено попросила вона. — Моє письмове приладдя на тому столі — ти можеш написати листи тут.

Душа боліла відмовляти їй у цьому проханні, дарма що це було в її інтересах. Але ми й так задовго просиділи взаперті удвох. Якби ми збудили нові підозри, то, може, більше й не змогли б бачитися одна з одною. Якраз пора була спокійно та невимушено показатися внизу, серед тих негідників, що, можливо, саме цієї хвилини думали й говорили про нас. Я пояснила Лорі, що, хоч як це прикро, ми з нею повинні розлучитися на часину, й вона погодилася зі мною.

— Десь за годину чи й швидше я повернуся, голубонько, — сказала я. — На сьогодні найгірше вже позаду. Будь спокійна і не бійся нічого.

— Ключ у дверях, Меріан? Можна, я замкнуся зсередини?

— Звісно, ось тобі ключ. Замкнись і нікому не відчиняй, поки я не вернуся.

Я поцілувала її й залишила саму. Ідучи від неї, я відчула полегшення, коли позад мене клацнув замок, — тепер я знала, що вона в безпеці за замкненими дверима.

VIII

19 червня

Коли я дійшла до східців, мені спало на думку, що й мої двері варто замикати, а ключа, коли я виходжу з кімнати, щоразу брати з собою. Мій щоденник разом з іншими паперами був замкнений в шухляді письмового стола, але моє письмове приладдя лежало зверху. Там була моя печать (із простеньким знаком — двоє голубів п'ють з однієї чаші) й кілька аркушів промокального паперу з відбитками останніх речень, що їх я записала минулої ночі. Через постійні підозри, що стали вже частиною мого єства, навіть такі дрібниці здавалися мені небезпечними, коли їх не замкнути в письмовому столі. За моєї відсутності навіть замок шухляди видавався мені недостатнім захистом. Потрібно було закрити доступ до шухляди — отже, слід було також замикати двері моєї кімнати.

Я не знайшла ніяких слідів хоч би чийого перебування в моїй кімнаті. Моє письмове приладдя (я дала сувору вказівку покоївці нічого не чіпати на столі) лежало, як завжди, розкидане на стільниці. Єдине, що мені впало в око, це була моя печать, яка лежала охайненько на таці разом з олівцями та воском. Я не мала звички (мушу признатися в такому недбальстві) класти її туди, до того ж я ніяк не могла пригадати, коли це зробила. Але, з другого боку, я не могла пригадати, куди ж я, власне, її кинула, — цілком можливо, що саме цього разу я машинально поклала її на місце, тож я вирішила, після всіх сьогоднішніх хвилювань, не ятрити душі ще й такою марницею. Замкнула двері, поклала ключа в кишеню й зійшла вниз.

В холі була сама мадам Фоско, вона розглядала барометр.

— Досі ще падає, — сказала вона. — Боюсь, що знову задощить.

Її обличчя було вже спокійне — непроникне, як завжди, й бліде. Але рука, що показувала на стрілку барометра, помітно тремтіла.

Чи встигла вона розповісти своєму чоловікові, що Лора в розмові зі мною назвала його шпигом? Моя велика підозра, що вона таки зробила це; мій непереборний страх, від його незбагненності ще дужчий, коли я думала, які це може мати наслідки; моя тверда впевненість, зросла з різних дрібничок, що їх жінки так добре помічають одна в одної, що мадам Фоско, попри зовнішню награну люб'язність, не простила своїй небозі її неусвідомленого стояння між тіткою і тітчиним спадком у десять тисяч фунтів, — усе це вмить наринуло на мене й спонукало заговорити до неї в марній надії вжити весь мій вплив і всю силу мого красномовства, аби хоч якось пом'якшити образу, якої завдала графові Лора.

— Чи можу я сподіватись, мадам Фоско, що ви люб'язно подаруєте мені, коли я насмілюсь звернутися до вас із приводу одного надзвичайно прикрого випадку?

Вона схрестила руки на грудях і величаво схилила голову, не зронивши й слова і не відводячи своїх очей від моїх.

— Коли ви були такі ласкаві й принесли мені мою хустинку, — вела я далі, — я дуже, дуже боюсь, що ви могли випадково почути Лорині слова, яких я не бажаю повторяти та й не намагатимусь виправдовувати. Я тільки дозволю собі сподіватися, що ви не надали їм такої великої ваги, аби згадати про них графові?

— Я не