Читати книгу - "Три товариші"

— У мене теж голова йде обертом, — сказав я. — Розкажи мені, як ти там живеш у горах, чим займаєшся.

Вона почала розповідати, але через якусь мить я вже не чув, що вона говорить. Чув лише її голос, і, коли я сидів отак почіпки в темному передпокої, між чучелом дикого кабана і кухнею з зеленими бобами, мені здавалося, ніби двері розчинились і вкотилася хвиля тепла і яскравого світла, ласкава й барвиста, сповнена мрій, прагнень і юності. Я підкорчив ноги, підпер голову рукою, дивився на голову дикого кабана і на заяложені двері кухні, але це не могло протверезити мене — раптом настало літо, подув лагідний вітерець, я бачив вечір над колосистими полями й зеленкувате світло лісових доріг.

Голос завмер. Я глибоко зітхнув.

— Як хороше з тобою говорити, Пат. А сьогодні ввечері що ти будеш робити?

— Сьогодні ввечері у нас невеличке свято. Починається у вісім. Я саме одягаюсь на вечір.

— А що ти одягнеш на вечір? Срібне плаття?

— Так, Роббі. Те срібне плаття, в якому ти мене ніс по коридору.

— А з ким ти йдеш?

— Ні з ким. Це ж тут, у санаторії. Внизу в вестибюлі. Там усі знають одне одного.

— Тобі, мабуть, нелегко буде не зрадити мене, — сказав я. — В срібному платті…

Вона засміялась:

— В ньому зовсім неважко. З ним пов'язані певні спогади.

— У мене теж. Я впевнився на собі, як воно впливає. Але я зовсім не хотів би все точно знати. Ти можеш зрадити мене, аби лиш я про це не знав. А пізніше, коли ти повернешся сюди, будемо вважати, що це був лише твій сон, давноминулий і забутий сон.

— Ах, Роббі, — сказала вона поволі, і її голос звучав, наче з глибини. — Я не можу зрадити тебе. Надто часто я думаю про тебе, щоб зрадити. Ти не уявляєш, як тут живеться, в горах. Наче в чудовій, блискучій в'язниці. Розважаємось, хто як може, та й усе. Як згадаю про твою кімнату, так іноді місця собі не знаходжу… тоді їду на вокзал і дивлюся на поїзди, що прибувають знизу, і думаю, що так я ближче до тебе… зайду в вагон і удаю, ніби когось зустрінути прийшла…

Я закусив губу. Ще ніколи не чув, щоб вона так говорила. Вона завжди була стримана і свою прихильність до мене виявляла переважно в жестах, поглядах, але не в словах.

— Я постараюсь приїхати до тебе. Пат, — - сказав я.

— Правда, Роббі?

— Так, можливо, в кінці січня.

Я знав, що це майже неможливо, бо, починаючи з лютого, ми ще повинні були роздобувати гроші на санаторій. Але сказав їй про це, щоб у неї хоч що-небудь було, про що б вона могла думати. Пізніше мій приїзд неважко буде пересунути надалі, аж поки прийде день, коли вона зможе знову повернутися з гір.

— Бувай здорова, Пат, — додав я на закінчення. — Не сумуй. Будь весела, тоді і мені буде весело на душі. Повеселися сьогодні ввечері.

— Добре, Роббі, сьогодні я щаслива.

Я зайшов до Георга, і ми разом попрямували до кафе «Інтернаціональ». Стару, прокурену забігайлівку важко було впізнати. Ялинка горіла вогнями, і її м'яке світло відбивалося в усіх пляшках, бокалах, на нікелі і мідній обшивці за стойкою. Повії у вечірніх платтях, обвішані дешевими прикрасами, уже сиділи й чекали за столом.

Рівно о восьмій годині парадним кроком увійшов до зали об'єднаний співочий гурток скототорговців. Біля дверей вони вишикувались за голосами: праворуч — перший тенор, з самого краю ліворуч — другий бас. Стефан Гріголяйт, вдівець і торговець свинями, вийняв камертон, задав тон, і тут залунало на чотири голоси;

— Святий вечір, о влий

Небесний мир в наші серця,

Ти пілігримам спокій даруй,

Чарівну втіху — їхнім болям.

Вже спалахнули яскраві зорі,

Мерехтять в голубій далині…

Я б землю покинув, до тебе полинув

В небес височінь…

— Як зворушливо! — сказала Роза, витираючи сльози.

Пролунала друга строфа. Бурхлива овація. Учасники хору вдячно вклонились. Стефан Гріголяйт витер з лоба піт.

— Бетховен є Бетховен, — пояснив він.

Ніхто не заперечив йому. Стефан сунув носову хусточку в кишеню.

— А тепер — до бою!

Стіл був накритий у великій кімнаті спілки скотопромисловців. Посеред столу, на срібних блюдах, поставлених на маленькі спиртові лампочки, красувалися засмажені, коричньові поросята. У кожного в рильці стирчало по лимону, на спинках — маленькі ілюміновані ялинки. Але їх уже ніщо не дивувало.

Алоїс з'явився в новопофарбованому фраку, який подарував йому хазяїн. Він приніс півдесятка глиняних глечиків з ялівцевою горілкою і почав наливати бокали. З ним зайшов Поттер з товариства прихильників кремації, що керував невеличким крематорієм.

— Мир на землі! — сказав він з почуттям власної гідності, подав Розі руку і сів поруч неї.

Стефан Гріголяйт одразу ж запросив до столу Георга, потім устав і виголосив найкоротшу промову за все своє життя. Він підняв свій бокал, в якому поблискувала ялівцева горілка, оглянув усіх навколо сяючими очима і гукнув:

— Будьмо!

Потім він знову сів, і Алоїс приніс свинячі ніжки, кислу капусту і варену картоплю. Ввійшов і хазяїн, несучи цілу батарею високих скляних кухлів з золотавожовтим пілзенським.

— Їж не поспішаючи, Георге, — сказав я. — Твій шлунок повинен спершу призвичаїтись до жирного м'яса.

— Я сам спершу повинен звикнути до оточення, — відповів він, поглянувши на мене.

— Це піде швидко, — запевнив я. — Лише не слід порівнювати. Тоді завжди діло піде.

Георг кивнув і знову схилився над своєю тарілкою. Раптом у кінці столу ліворуч виникла суперечка. Виділявся хрипкий голос Поттера. Він хотів випити з одним із гостей, торговцем сигаретами Бушем, але той відмовився, посилаючись на те, що він не хоче пити, щоб більше з'їсти.

— Це ж недоумство, — гарячився Поттер. — До їжі треба ж пити! Хто п'є, той може з'їсти ще більше.

— Нісенітниця! — буркнув Буш, худорлявий, високий чоловік з пласким носом і в рогових окулярах.

Поттер, мов ужалений, підскочив:

— Нісенітниця? Це ти кажеш мені, ти, тютюнове пугало?

— Тихо! — гукнув Стефан Гріголяйт. — Ніяких скандалів на свят-вечорі!

Він вислухав, про що йде мова, і ухвалив Соломонове рішення: випробувати на практиці. Перед обома учасниками суперечки зразу ж поставили по кілька великих тарілок з м'ясом, картоплею і капустою. Було покладено велетенські порції. Поттер мав право пити, що хотів, а Буш мав їсти насухо. Щоб змаганню надати більшого