Читати книгу - "Таврований"

Семен Васильович обійняв сина за плечі. Відзначив про себе, що Радик майже з нього ростом. Подумав: «Як швидко летить час. Здається, зовсім недавно взяв його з собою. Тоді він був зовсім хлопчиськом. За два роки виріс, змужнів. Жодного разу не підвів батька».

— Сволочний він, але ти за мене не хвилюйся, — заспокоїв сина батько.

— Жора Гроздовський каже, що він не заспокоїться. Буде добиватися свого.

Семен Васильович повернувся до сина. Подивився в його темно-карі очі:

— Радя. Поглянь на мене. Я не в тому віці, щоб боятися. І чого боятися?! Мені за себе і за вас не соромно. Партизанська сім’я Руднєвих чесно і не шкодуючи себе воює з ворогом.

Поки син читав листи, розгорнув радіограму. Чітким розбірливим почерком Галі там було написано: «Зустрічайте особливо цінний вантаж».

З даних, отриманих раніше, Семен Васильович знав, що в партизанський край прилітає чергова група відповідальних працівників ЦК Компартії України, УШПР, ЦК комсомолу. Майже два роки воював комісар, але нікого зі свого керівництва не бачив в очі. І особливо не хотів бачити.

Кілька разів зустрічався з секретарем ЦК КП (б) У Дем’яном Сергійовичем Коротченко, якого називали просто Дем’яном.

Дем’ян Сергійович народився в 1894 році в селі Погребки Шосткинського району Сумської області. Разом з батьком сплавляв ліс по Десні. Після окупації України в 1918 році австро-німецькими військами для боротьби з інтервентами жителі села організували партизанський загін. Його очолив Дем’ян Сергійович.

Потім Коротченко знаходився на політроботі в Новгород-Сіверському районі, після цього став секретарем Шосткинського райкому партії. У 1938–1939 роках очолював Раднарком України. У 1939 році його обрали секретарем ЦК Компартії республіки. Навесні 1943 року Дем’ян Сергійович виїхав у тил ворога для надання допомоги партизанам.

У свої неповні п’ятдесят років Коротченко накопичив багатий досвід партійної і господарської роботи. Але особливо не хизувався цим. Був небагатослівний і скромний, що не заважало йому ґрунтовно викладати поточну обстановку на фронтах в армії і в тилу ворога.

Руднєву імпонував цей тихий, зовні непомітний чоловік.

Зовсім інша справа начальник Українського штабу партизанського руху Тимофій Амросієвич Строкач. До війни він був заступником наркома внутрішніх справ України. Незважаючи на те, що вони заочно постійно контактували з начальником штабу, у Семена Васильовича при згадці про нього воскресали в пам’яті сірі коридори і камери в’язниці Хабаровського управління наркомату внутрішніх справ.

— В наш партизанський край прилітає цінний вантаж, — сказав Семен Васильович, згортаючи радіограму.

— Керівники з Москви, — здогадався Радик.

Приліт керівництва тримали в суворій таємниці. Але інформація просочувалася до рядових бійців. Комісар цього не боявся. У своїх людях він був упевнений. Знав, що нема чого побоюватися диверсій. А коли гості з Москви стануть спілкуватися з колективами, там вже нічого не приховаєш.

— Чесно кажучи, я боюся начальника УШПР, — повернув батькові листи Радик. — Жора Гроздовський каже, що він генерал держбезпеки, був заступником наркома НКВС України. З його участю висилали в Сибір тисячі українців. Страшна людина.

— Як каже наш командир, не такий страшний чорт, як його малюють, — відповів Семен Васильович синові.

— Дід нікого не боїться.

— І нам нема чого боятися. Зараз вони всі залежать від нас.

Семен Васильович розповів Радику, що більшу частину свого життя Тимофій Амросієвич служив у прикордонних військах. В НКВС України він теж займався військами. Першим створював партизанські загони, близько місяця виривався з оточення. Брав участь в обороні Москви. Лише потім очолив український партизанський штаб.

З іншого боку, при заочному спілкуванні Строкач не був схожий на типового працівника НКВС. Він виявляв терпимість, прагнення зрозуміти відмінну від нього точку зору. Коли Ковпак розсварився з Українським штабом, Тимофій Амросієвич хотів викликати того в Москву і довірити очолити з’єднання Руднєву. Семен Васильович знав про це. Але він зробив все від нього залежне, щоб залагодити конфлікт і залишити на чолі з’єднання Ковпака.

— Комісар, ти реально керуєш з’єднанням. Виправдання не приймаються. Багато колишніх військових звільнили і вони керують арміями, — сказав йому Жора Гроздовський при черговій спробі відмовитися очолити з’єднання.

— Хіба його переконаєш, — показав у бік Руднєва Базима.

— Скільки вам можна повторювати: я прийшов у з’єднання не за постами, званнями та нагородами, а захищати Батьківщину.

— Семен Васильович, невже ви не розумієте ущербність свого становища?! Ви розробляєте операції і чекаєте, коли їх затвердить людина, від якої ви на голову вище.

— Досить, хлопці, — строго подивився на Жору комісар.

— Іди, Жора, займайся справою, — відмахнувся від Гроздовського догадливий начальник штабу.

І ось комісар вперше побачив Строкача. Це був високий, стрункий чоловік з починаючою лисіти головою, з русявим волоссям.

Він приїхав у складі Федорова, Дружиніна та інших командирів партизанських груп. Слідом за ним з’явився небагатослівний Дем’ян.

Прибулих з Москви гостей і сусідів-партизан за вже сталою традицією зустрічали хлібом-сіллю. Прямо під відкритим небом накрили стіл. Сало, картопля, цибуля, помідори, огірки. Гості привезли з собою казенки. Проговорили за столом кілька годин. Москвичі розповіли партизанам багато цікавих речей.

Потім ходили по розташуванню з’єднання. Розмовляли з людьми. Закінчили день купанням в Уборті.

Рано вранці Строкач зустрівся з Руднєвим. Першому сказав йому про завдання, яке поставило Верховне головнокомандування і УШПР перед з’єднанням. Здійснити рейд на Західну Україну.

— Але ми абсолютно не знаємо політичний та економічний стан цього району, — вирвалось у Руднєва.

— Страшно? Не впораєтеся? — Запитав Тимофій Амросієвич.

— Нас труднощі не лякають, — відповів Руднєв. — Люди рвуться в бій. Але я, як комісар, несу за них відповідальність.

— У вас є кілька днів подумати, — сказав Строкач. — З політичною обстановкою на Західній Україні ми вас ознайомимо з Дем’яном Сергійовичем.

Несподівано запитав: