Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

році шахтарі були готові розпрощатися з СРСР і пов’язати своє майбутнє з альтернативою — чи то ґорбачовським проектом Союзу Суверенних Республік у 1990–1991 роках, чи незалежною Україною після серпня 1991 року. Але станом на 1993 рік донбаські вуглярі виступали від імені свого регіону на підтримку повної інтеграції України з СНД, яке розглядалося як сурогат Радянського Союзу. Вимоги «дорадчого» референдуму 1994 року практично збігалися з тими, що їх починаючи з 2014-го публічно виголошує Путін, його фактичний довірений представник Віктор Медведчук та лідери угруповань «ДНР» і «ЛНР».

Упродовж десятиліть Росія підтримувала ідеї федералізму в Україні. Від 2014 року вона робила усе можливе задля ослаблення центрального українського уряду через впровадження федеративної системи та забезпечення своїм маріонеткам на Донбасі права вето щодо внутрішньої та зовнішньої політики Києва. Москва також ніколи не припиняла просувати ідею про надання російській мові ролі державної в Україні за зразком Білорусі. Леонід Кучма використав гасло офіційного статусу російської на регіональному рівні у президентських перегонах 1994 року, але не робив нічого задля його втілення в життя протягом наступних десяти років при владі. Такий статус російській мові надав прийнятий у липні 2012 року «закон Ківалова-Колесніченка». Наступного року Путін нагородив його ініціаторів, народних депутатів від Партії регіонів Сергія Ківалова та Вадима Колесніченка медаллю Пушкіна «за великий внесок у збереження й популяризацію російської мови та культури за кордоном». У лютому 2018 року Конституційний суд України визнав цей закон неконституційним.

Страйки гірників 1993 року призвели до призначення виконувачем обов’язків прем’єр-міністра донецького «червоного директора» Юхима Звягільського. Його призначення підтвердило роль місцевих еліт в організації шахтарського протесту як інструменту тиску на Київ. Президент Кравчук також погодився на проведення дострокових президентських виборів, на яких поступився Кучмі. У 1996–1997 роках між Києвом і Донецьком тривали переговори щодо «пакту про ненапад», на яких голова Донецької обласної адміністрації Янукович був посередником, поручителем і «дахом». У 1999 році Донецька область стала спеціальною економічною зоною, тобто чорною дірою, через яку місцеві олігархи викачували кошти з України[753]. Закон звільнив їх від сплати ввізного мита на п’ять років, від податку на прибуток упродовж трьох років і від половини податку на прибуток ще на два роки.

Як і за часів СРСР, у незалежній Україні багатолітніми конкурентами донецького клану залишалися еліти Дніпропетровська (нині Дніпро) та Харкова. Харків, місто інтелектуалів і студентів, порівняно легко вдалося кооптувати в систему, де найголовніші важелі управління було зарезервовано за центральною київською владою, а регіони були підлеглими. Складнішою була ситуація із Дніпропетровськом, оскільки тут постали свої олігархи — Павло Лазаренко, а згодом Ігор Коломойський. Конфлікт між донецькими та дніпропетровськими можновладцями протягом 1990-х років проявлявся у вбивствах і замахах на життя конкурентів, а 2014 року дався взнаки у безкомпромісній протидії прихильникам російських маріонеток з боку Коломойського, тоді голови Дніпропетровської обласної адміністрації.

Великі підприємства Донбасу були ідеальними механізмами для політичного впливу та шахрайства на виборах, адже їхні працівники, які усвідомлювали низьку ефективність цих гігантів і боялися безробіття, голосували, як скажуть начальники, — так само, як і в СРСР[754]. Але донецька політична машина змогла запрацювати лише після вщухання міжкланового насильства, коли переможна сторона і голова обладміністрації Янукович об’єднали раніше ворожі одне до одного угруповання.

У 2000–2001 роках постала Партія регіонів, яка співпрацювала із президентом Кучмою та пропрезидентськими центристськими партіями, а після Помаранчевої революції почала діяти самостійно. Як і решта авторитарних лідерів у євразійському регіоні, Янукович цинічно вважав, що кожну людину можна купити за певну ціну, тож він може монополізувати економіку та політику цілої країни, підкуповуючи місцеві еліти, як це вчинив Путін у Чечні. Врешті наприкінці 2013 року, Путін купив його самого в обмін на непідписання Угоди про асоціацію України з ЄС[755]. Однак їхній взаємний цинізм, так само як і логіка російських політтехнологів 2004 року та розвідслужб РФ десятиліттям пізніше, був непридатний для розуміння базової динаміки розвитку України.

Перехідний період від планової економіки до ринку на Донбасі поглибив залежність робітників від начальства. Ці стосунки сформувалися в умовах соціально-економічної нестабільності, коли робітники боялися втратити роботу, — на відміну від СРСР, де забезпечувалася повна зайнятість. Глибока патримоніальна залежність трудящих від їхніх босів постала водночас із піднесенням хижацької та клептократичної еліти, яка не несла відповідальності за жодні злочини, включно з убивствами, кривавим насильством, гігантськими крадіжками, виведенням активів та корпоративним рейдерством.

Донецька еліта та інші олігархи здобували вигоду від утримання України в сутінковій зоні «частково реформованої рівноваги»[756]. Існування країни в умовах гібридного переходу було найкращим для олігархів та корумпованих держчиновників способом отримання фінансової користі «від арбітражу між реформованими та нереформованими галузями економіки»[757]. Українська держава перебувала на межі банкрутства упродовж переважної частини свого існування, оскільки олігархам було дозволено отримувати величезну ренту завдяки «зловживанню монопольними позиціями та привілейованому доступу до державних ресурсів», маніпулюванню цінами, ухилянню від сплати податків, виведенню активів та високому рівню криміналізації[758].