Читати книгу - "Риб’яча кров"

Узяв ковдру й вийшов із спальні. Я загорнулася по саму голову в покривало, відчувала гепання крові у вухах і пришвидшене дихання на подушці.

У всьому селі квітли дерева, на поверхні ставка на площі плавали білі пелюстки в калюжах жовтого пилу. Я чекала перед ворітьми хати номер 11, коли ж з’явиться червона автівка. Тим часом прийшов пан Тушл, у Бертаків ворота були зачинені, інших сусідів теж не було. Зрештою всі з села повміщалися до автівки Анни. Два роки тому звідси виїжджало чотири автівки і в них — майже все село.

Передвиборчий мітинг був цього разу на площі в Тині. Ми стояли перед мерією, кілька розлючених селян. Потім приєдналися до групи людей, яких ми з паном Тушлом знали, щоб не почуватися самотньо в меншості. Міністр приїхав і цього разу. Я послухала його промову, слідкувала за жестами й мімікою. Він уже всього навчився. Був одягнений відповідно, сорочка з краваткою, волосся підстрижене, а замість круглих окулярів — сучасні прямокутні. Говорив про важливість виборів, які мають підтвердити демократичний розвиток у країні після оксамитової революції. Про економічні трансформації. Про міжнародно-політичний зв’язок із Європою й світом. Ми слухали його, але про те головне, що нас турбувало, він узагалі не згадав. Лише відреагував на вигуки з натовпу. Ми долучилися.

— Ви дещо нам обіцяли, пане міністре, пам’ятаєте? У цьому ж місті, два роки тому.

У пана Тушла був бойовий настрій, упевнений і зосереджений голос. У ньому вчувався авторитет, галас довкола нас принишк.

— Нас усіх тут цікавить атомна електростанція, ми через це сюди й приїхали, — пан Тушл показав на нашу групу й роззирнувся до інших.

— Рішення про завершення будівництва атомної електростанції прийматиме уряд, що утвориться після виборів.

— Але, пане міністре, станція й надалі будується, ми це бачимо, нічого не змінилося.

— Друзі, без електричної енергії ми не обійдемося, її потребуватиме наша промисловість, приватний сектор, що зароджується, побут, потреба постійно зростатиме. Не можна повертатися назад, світити свічками й прати на пральній дошці…

Ми намагалися в цих словах знайти хоча б дещицю надії. Я дивилася на інших. Обличчя спохмурніли. Я знала їх такими й у селі. «Останнім часом ми все більше супимося», — подумала я. Анна збоку від мене мала кам’яний вираз обличчя й часом здавалося, що подумки вона в іншому місці. Петр був десь по роботі, він навіть не знав, де я й що тут відбувається. «Усе, на що можу спертися останніми місяцями, — це непевність», — подумалося, коли натовп уже розходився.

Анна везла нас назад. Усі двадцять хвилин у автівці була тиша. Неуспішна поїздка за обіцянками й примарною надією. На площі сусіди швидко розійшлися.

Анна залишилася. Ми всілися позаду хати на траву й дивилися на садок і далі, на поле. Просто на інший бік, щоб бетонні вежі станції залишалися за спинами.

— Між тобою й Петром щось сталося? — спитала вона.

— Не знаю, коли саме це почалося, але ми майже не говоримо. Він багато працює, додому приїжджає тільки спати.

Приємне весняне сонце світило в обличчя. Воно вже стало западатися. Я почала говорити й розповіла Анні про все. Про дивні погляди Петра, про його мовчання, про мої самотні дні й вечори в хаті.

— Ти викинула його з ліжка? — засміялася Анна, коли я дісталася нашої вечірньої сварки.

Мене здивував злісний тембр її голосу. Вона вже декілька років жила сама й здавалася зів’ялою.

— Анно, я не чекаю від тебе, щоб ти зайняла беззаперечно мій бік, тобто виступила проти Петра. Лише хочу почути, що ж роблю не так.

Вона мовчала. Проте відчувалося, що їй усе зрозуміло. Але її обличчя ніяк не змінилося. Крик з-за хати перервав цю особливу хвилину. За рогом з’явився пан Бертак, його біле волосся розвівалося за вітром.

— Нічого, потім мені скажеш, — прошепотіла я їй на вухо й скочила на ноги.

Висока постать пана Бертака була трохи схиленою, у руці він тримав тацю з яйцями. Він нічого за них не хотів, навіть не проходив далі.

— Хай Петр якось зайде за косою, сьогодні ввечері я її вигострю, — сказав на прощання.

Ми з Анною наповнили великий плетений кошик поколотими дрібними дровами й занесли його в кухню, узявшись кожна за одну ручку. Я розпалила плиту, до яєць додала борошна й молока, і ми смажили млинці. Я розігріла масло й мастила гарячі кружальця.

— Варення в мене від пана Тушла, минулого року у нього було чимало смородини й малини. Це повидло з груш у садку пана Бертака. Щіточки робить стара Згоркова, яка живе навпроти, у неї є цесарки й качки. Дрова нам привозить іще один сусід, йому належить частина лісу.

Ми сиділи в пітьмі кухні і їли млинці. Половина миски лишилася, я заховала їх у піч, для Петра.