Читати книгу - "Феномен Фенікса"

поки живий… А смерть прийде — помреш. І вся тут мудрість.

Аби втішити засмученого пошуковця вічного життя, Утнапішті розповів, що на дні моря Смерті росте одна незвичайна квітка… Ні, ні, не безсмертя, безсмертя й вона не дає. Але молодість може повернути і таким робом дещо продовжить життя…

— І це вже щось, — зітхнув Гільгамеш. — Як немає більшого, задовольнюся й меншим. Не здобувши безсмертя, хоч молодість продовжу…

Прив’язав до ніг дві величезні каменюки, пірнув на дно моря й зірвав чарівну квітку.

Вибравшись з моря, повеселілий Гільгамеш зі своєю незвичайною здобиччю подався назад у світ людей, і вже було дістався його — попереду залишався якийсь там день шляху, — як тут і трапилося… Зупинився мандрівник біля озера аби після плавання по морю Смерті обмити себе земною водою. Поклав чарівну квітку на березі, а сам захлюпотівся в озері, радий, що хоч і не здобув безсмертя, проте зможе доточити собі молодість — теж немало.

І доки він купався в озері, на березі з нори виповзла гадюка, взяла чарівну квітку і тільки її й бачили. Скинувши стару шкіру, здобула повзуча твар нову молодість та й поповзла в хащі рада— радісінька.

Робити було нічого, зажурений Гільгамеш мусив повертатися додому ні з чим. Мав таке відчуття, що на власні похорони. Скільки злигоднів зазнав, скільки країв пройшов, ледве вцілів, а з чим повернувся? Та й чи варто жити, як вічності все одне в роду людському немає? Навіть молодість і ту не продовжиш — швидко вона минає, ой, швидко!..

Ось вже вигулькнули з марева могутні захисні стіни рідного міста

Урук, зведені колись по його наказу і Гільгамеш заспокоївся, як заспокоюється мандрівник, повернувшись до рідного краю. Душа його, коли дивився на мури, що оберігали місто, переповнилась гордістю. Від того, що його волею вони колись виникли.

І збагнув нарешті Гільгамеш просту, але вічну істину про те, що справжнє безсмертя людини — у справах її, що їх вона вершить протягом життя свого. Бодай і недовгого. Справді, живи поки живий і радуйся життю і хоч щось роби, аби дякуючи тобі життя стало ще кращим.

За ідеєю епосу, якщо немає безсмертя, то мусить бути хоча б вічна слава за величні подвиги героїв. І хай смерть це зло, але вона не може перекрити цінність життя. А тому людське життя — прекрасне. У всьому. У величному і в буденному. У подвигах і просто в житті— бутті на чорній землі під голубими небесами, у яких сяє таке лагідне, таке гарне сонечко. А ще — у радощах перемог. У коханні, у дружбі. Та мало ще в чому!

Отож, якщо присутня смерть і нам вона непідвладна, треба жити мудро й осмислено. І неодмінно залишити по собі пам’ять у серцях інших. Тому слід помирати у боротьбі зі злом — навіть у боротьбі зі смертю. Але жити вільно, розкуто, насолоджуючись усіма радощами буття.

Боги, коли створили людину, — Смерть вони предрікли людині, Життя ж утримали в своїх руках, А ти, Гільгамеше, наповнюй свій шлунок, Вночі і вдень, нехай будеш веселий, Свято справляй ти щоденно, Вдень і вночі грай і танцюй! Світлими будуть нехай твої шати, Чистим волосся — водою омийся, Поглянь, дитя твою руку хоче тримати, А ти можеш подрузі радість обіймами дати — Тільки у цьому, тільки у цьому справа людини!

А решта…

Про решту можна сказати словами української пісні:

Райдуга над полем, солов’ї в гаях, Радісна усмішка на твоїх устах, І дурманять квіти цвітом нас п’янким,