Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

чіткості щось величне. Чи не був цей гомін якоюсь одиницею міри, яка, розбиваючи наше звикле враження, їіоказує нам, що навкір звичайній нашій тямі вертикальні відстані домірні з горизонтальними і що вони, ті вертикальні відстані, немовби наближаючи до нас небо, не такі вже й великі, навіть коротші від звуку, що долає їх, немов хлюпіт отих дрібних хвиль, бо чистіше саме середовище, яке звук має подолати. І справді, якби ми відступили бодай на два ступні назад від митниці, ми б уже не чули гомону хвиль, у якого двісті метрів прямовисного урвища не гасили його м’якої, чіткої і приємної для вуха карбованости. Я подумав про те, що цей гомін довів би мою бабусю до тієї екстази, до якої її доводили явища природи й мистецтва, в простоті яких відчувається велич. Мій безкраїй надпорив огортав собою все. Мене зворушувало те, що Вердюрени послали по нас на станцію коні. Я сказав про це княгині, але вона вважала, що я надто переоцінюю звичайнісіньку ввічливість. Я знаю (вона звірилася згодом Коттарові), що я здався їй людиною надто екзальтованою; Коттар на те їй відповів, що я легко збуджуюся і що мені слід заживати заспокійливого і плести на дротиках. Я звертав княгинину вагу на кожне дерево, на кожний домочок, що тонув у ружах, вимагав, щоб вона на все милувалася, і був би радий пригорнути її до серця. Вона зауважила, що я, мабуть, маю малярський хист, що мені треба малювати, що її дивує, як же це мені ніхто нічого досі не казав. І визнала, що справді цей край мальовничий. Ми проїхали сільце Анґлесквіль, притулене на узбіччі. («Engleberti villa», — пояснив Брішо). «Але чи ви певні, княгине, що, попри смерть Дешамбра, обід відбудеться?» — спитав він, не думаючи про те, що послані на станцію коні, які оце нас везли, уже і є відповідь на його запитання. «Так, обід відбудеться, — відповіла княгиня. — Пан Вердюрен поклав собі не переносити його, аби відвернути дружину від «думок». До того ж за кілька років вона не скасувала жодної середи, і це порушення звичаю могло б її збурити. Останнім часом вона дуже нервується. Пан Вердюрен особливо радіє тому, що сьогодні приїдете обідати ви, він вірить, що дружину це розважить, — звернулася вона до мене, забувши, що недавно вдавала, ніби зроду не чула мого імени. — Мені здається, найкраще, якщо ви ні про що не заїкнетеся при пані Вердюрен»,

— додала княгиня. «Добре, що ви застерегли, — промовив наївний Брішо. — Перекажу цю пораду Коттарові». Ландо на хвилинку зупинилося. Потім знову рушило, але туркіт коліс, що лунав, поки ми проїздили містечко, урвався. Ми в’їхали в парадну лараспельсрську алею, де на ганку нас виглядав пан Вердюрен. «Добре, що я вбрався у смокінг, — сказав він, з приємністю відзначивши, що «вірні» у смокінгах, — раз до мене такі шиковні гості». Я перепросив, що приїхав у маринарці. «От і гаразд, чудово, — відгукнувся пан Вердюрен. — У нас на обідах по-простому. Я охоче позичив би панові мого смокінга, але він панові не підійде». Палке shake hand[22], яким Брішо, вступивши в сіни, хотів засвідчити Принципалові свій жаль із приводу смерти піаніста, не викликало у Вердюрена жодного відгуку. Я почав вихваляти цей край. «О, дуже радий, дуже радий. А чому б вам не приїхати сюди на кілька тижнів? Повітря тут чудове». Брішо боявся, що його ручкання не зрозуміли. «Ох, сердега Дешамбр!» — мовив він півголосом з остраху, що пані Вердюрен десь поблизу. «Жах!» — весело озвався пан Вердюрен. «Такий молодий!» — правив своєї Брішо. Нетерпеливлячись, що його барять теревенями, пан Вердюрен відповів жваво, ніби з ячанням, але в його голосі чувся не біль, а дратівливість: «Атож, але що ж ви хочете? Ми тут нічим не зарадимо, наші бідкання його не воскресять, чи не так?» Нараз він повеселішав і просвітлів. «Нумо, коханий Брішо, скидайте швидше пальто. Маємо сьогодні буябес, а він довго чекати не любить. Тільки Богом вас благаю, не згадуйте перед пані Вердюрен про Дешамбра! Ви ж бо знаєте, вона потайлива, але її вражливість доходить до того, що це вже просто якась хвороба. Направду, присягаюся вам, коли їй сказали, що Дешамбр умер, вона мало не облилася слізьми», — сказав пан Вердюрен не без сарказму. Слухаючи його, можна було подумати, що тільки божевільний може оплакувати друга, з яким його пов’язувала тридцятилітня дружба, і воднораз відчувалося, що хоча він і прожив із дружиною довгий вік, а все ж не завагається взяти її на зуби і що вона часто його дратує. «Як ви з нею про це забалакаєте, вона знов захворіє! Через три місяці після бронхіту — зважте на це. У таких випадках мені доводиться бути за доглядачку. Повірте, це теж не мед. Обтужуйте Дешамбра скільки заманеться, та тільки про себе. Думайте про нього, але не говоріть. Я кохав Дешамбра, але даруйте мені, ще більше я кохаю дружину. А, ось і Коттар, можете спитати в нього». Пан Вердю-рен добре знав, що хатній лікар може робити силу дрібних послуг, — скажімо, порадити не хвилюватися.

Слухняний Коттар казав Принципалці: «Оце ви так глибоко переймаєтесь, а завтра зробите мені температуру 39 ступнів», як міг би сказати куховарці: «Завтра зробите мені телятину з ри-жом». Медицина, не вміючи лікувати, грається в неправильне вживання дієслів та займенників.

Пан Вердюрен ще й ось чому радів: хоч як витирали два дні тому ноги об Саньєта, а той не покинув «ядерця». Справді, знічев’я у пані Вердюрен та її мужа прорізалася схильність катувати людей, і для її вдоволення їм уже бракувало оказій незвичайних, завжди надто рідких. Щоправда, їм колись пощастило порізнити Одетіу зі Сванном, а Брішо з коханкою. Тепер вони шукали нової зачіпки — вони вже не гріли на це надію. Але нагода випадає не щодня. Натомість Саньєт завдяки своїй вражли-вості, завдяки полохливій сором’язливості, що заганяла його в безвихідь, повсякденно правив їм за жертву. Тому з обави, як би він не дременув, його незмінно припрохували гречно й добродушно, як припрохують у ліцеї другорічники, а в полку — «діди», бажаючи ближче підманити новака, щоб залоскотати його і зацмокати. «Головне, — нагадав Коттар Брішо, який не чув пана Вердюрена, — перед пані Вердюрен — нічичирк!»