Читати книгу - "На уходах"

Тож і Івась був, мов дикий, та стільки людяного у нього було, що вмів говорити, молитися та пісні співати. Прийшовши у школу, він був, наче у лісі, серед такої невидальщини. Розгубився, звичайно.

Побачив себе серед юрби ровесників, а то й старших хлопців. Вони сиділи рядком на ослонах при довгих столах над книжками і мимрили упівголос задане. На переді за столом сидів учитель з прутом, прикликав по одному до столу, а то й по кількох, випитував, хвалив, або й карав за неувагу, недбалість, і так йшло заодно кругом, мов у коловороті. Івась не знав, на яку ступити і де дітися. Його посадили на ослін і звеліли дивитися в книжку. Він побачив різні дивовижні значки, що мов заморені хрущики, стояли рядком, одні над другим. Стояли мертві, нерухомі, і Івась не міг збагнути, нащо вони і яке їх значення.

Пересидів він так до кінця науки, дививсь аж очі зболіли, знемігся від сидіння і вже йому тікати звідсіля хотілося, та лише боявся кари. А коли боявся тікати, то його брав такий ляк, начеб його який чародій у камінь перекинув на тім ослоні. Того дня його ніхто не чіпав і він так пересидів до кінця науки. Уставши враз з другими, він почув біль у спині, та ноги йому потерпли, бо за цілий час боявся ними ворухнути.

Тепер дітвора, начебджоли з вулика, висипалась на майдан з криком і сміхом та пігнали до своїх домівок.

Івась стояв під школою, дивлячись чи не прийде звідкіля Максим, щоб його порятував. Та Максим не приходив.

Зате прийшов бакалавр, узяв за руку і повів у бурсу.

— Чого ж ти, хлопче, так посумнів, мов сова на сонці, не бійся, усе гаразд буде, привикнеш. Подякуй Богові, що так з тобою сталося, що ти не попав у Крим. Завтра почнуть тебе азбуки вчити.

Івась дуже дивувався, звідкіля він знає про те, що його у Крим везли. Учитель йому полюбився, і Івась став думати над тим, як би йому віддячитись. В цю хвилю нагадав того червінця, якого дістав недавно від дядька Касяна. Червінця держав він за пазухою. Ще не думав об тім, що за нього купити, а тепер той перший червоний, якому й ціни не знав, став йому в пригоді. Він вийняв його з-за пазухи, та, почервонівши мов рак, передав його вчителеві.

— Ти звідкіля його узяв?

— Дядько Касян, цей запорожець, що мене з петлі освободив, дарував мені його. Казав, щоб за це купив собі горіхів, бубликів, та я цього не хочу, а вам оддаю.

— Ні, синку, я його не візьму, бо не мені його дав дядько Касян, а тобі, заховай, може придатися. Мені не треба, заховай добре. Найкраще заший де-небудь.

Бакалавр погладив хлопця по голові і повів у бурсу, що недалеко стояла від школи. Була це доволі велика будівля загороджена хворостом, вимащена глиною, вкрита конячими невим’ятими шкурами. Подібна була зверху до усіх тих будівель, де жили запорожці, які звалися куренями. Всередині було глітно і гамірно. Молодь сходилася щойно зі школи. Усіх ще не було, бо дехто вихопився за ворота і побіг на базар подивитись на ті чудасії, які бачив Івась. Учитель повів Івася до бурсового отамана.

— Ось тобі новик-товариш, піклуйся ним, як братом, бо він був у великій небезпеці.

По сих словах вчитель оставив Івася і вийшов. Івась став перед отаманом, хлопцем може кілька років старшим від Івася, чепурним і смілим, з блискучими карими очима.

Отаман простяг Івасеві руку:

— Здоров будь, товаришу! Ти звідкіля?

— Я з Гаврилівки, з Лівобережжя.

Івась оповів свою пригоду.

— Ну гарно. Тебе треба зараз навчити, як у нас тут водиться, бо ти новик. Ось тут на цій лежанці ти будеш спати у нашому хлоп’ячому курені. Ми достоту так живемо, як і старші січовики, лиш тільки, що служби не робимо військової, у похід не ходимо, а зате вчимось у школі. У нас своя старшина вибирається усім гуртом школярів, а цього року я отаман. Зовусь Андрієм Грушкою і мене тут у всьому треба слухати. У школі, то я такий школяр, як і всі, а тут, поки я отаман, то й голова.

— Ми теж так робили у Гаврилівці, коли товар пасти гонили. У нас теж була своя старшина.

— Коли так, то це для тебе не буде новиною. Та поки нас покличуть вечеряти, ходи на майдан погратися.

Андрій повів Івася на майдан між цілу юрбу хлопців.

Івась незабаром посміливішав. Йому здавалося, що він у Гаврилівні, на леваді поміж ровесниками. Тут школярі вигадували усякі ігри. Бігали, переганялися, скакали у висоту і в довжину, гралися в «Журавля», в «Зайчика», «Панаса». Був такий вереск і гамір, що аж в ухах лящало.

Івась умів добре бігати, ходити колесом. Він і собі став заводити ігрища, яких тут не знали. Аж разом закалатали довбенькою об дошку. Відразу змовкли крики і молодий народ рушив до куреня на вечерю. Усі йшли задихані, бо хто не встиг би на час, то опісля не дадуть вечеряти. У курені поставили для них вечерю на столах у невеличких дерев’яних коритках. Кожний добував ложку і сідав на своє: місце за стіл. Отаман сів на першому місці, застукав об стіл, виголосив «Отче наш». Усі за ним повторяли уголос, а відтак узялися за їду.

— У тебе с своя ложка? — питає отаман Івася, що сидів недалеко нього.

— То ж бо