Читати книгу - "Слово після страти"

Народився Андрій Тимофійович Клименко в 1922 році в селі Помоклі, Переяславського району, Київської області в селянській родині. Ще в дитинстві захопився малюванням, мріяв стати художником. Напередодні війни Клименко учився в артилерійському училищі. Почалася війна, курсант-артилерист пішов на фронт. Брав участь в обороні Києва, пізніше воював на Полтавщині, Сумщині. Поранення. Контузія і полон.

З полону дев’ятнадцятирічний комсомолець кілька разів тікає, але щоразу невдало. Його вивозять в Німеччину. Він і звідти тікає. Пройшов мало не всю Німеччину, Польщу, переплив уночі річку Сян і тільки вийшов з води на берег, потрапив у лапи патруля німецької військової частини. На допиті сказав, що втік з ешелону. Його відправили в поліцію. Там юнака роз-дягли і побачили на тілі сліди свіжих поранень. Отже, фронтовик, та ще й утікач, небезпечний ворог рейху. Закували в кайдани і привезли в жешувську тюрму, звідти —в тарнівську. Тут, у камері смертників, Андрій познайомився з поляком Казимиром, закутим у подвійні кайдани. Причому ножні й ручні кайдани гестапівці з’єднали таким коротким ланцюгом, що бідолашний поляк весь час був згорблений.

Казимир, у минулому майор, льотчик польської армії, здійснив відчайдушний подвиг. Досконало володіючи німецькою мовою, він роздобув документи фольксдойче і влаштувався працювати техніком на німецькому аеродромі в районі Варшави. Коли випала слушна нагода, Казимир захопив літак, піднявся в повітря і взяв курс на Радянський Союз. У районі Білостока його посадили німецькі винищувачі.

Після допитів у гестапо обличчя Казимира стало суцільною кривавою раною. Це було в квітні 1943 року.

Через кілька днів Клименка відправили в краківську гестапівську тюрму. В Освенцім його привезли на день пізніше, ніж мене. Андріїв освенцімський номер усього на 230 одиниць більший від мого (131391). Виявляється, він бачив, як мене під ескортом озброєних до зубів мотоциклістів привезли в краківську тюрму.

В Освенцімі Андрій став членом підпільної організації. Він мав при собі огризок чорного олівця, якого проніс крізь тюрми й обшуки, ховаючи під язиком. Цим олівцем він і написав наш статут. Цим олівчиком він написав потім десятки записок і листів до жінок-підпільниць у Біркенау.

Після того як Андрій Клименко відбув карантин у блоці 2-А, підпільний центр у липні 1943 року перевів його в блок № 4. Тут він познайомився з Ернестом Бургером, подружив з ним. За завданням підпільного центру Ернест Бургер працював тоді писарем блока. Під його керівництвом Клименко писав і розмножував зведення Радінформбюро, антифашистські листівки. За вказівкою Бургера він створив підпільну групу для виконання особливо відповідальних завдань. До неї ввійшли Федір Іванов, Андрій Буцик, Григорій Перехода, Федір Скиба, чех Карел Кемпка та поляк Матіас Завіші. Група чимало зробила для «організації» медикаментів, продуктів харчування, одягу та взуття.

У вересні 1943 року підпільників з цієї групи розсіяли по різних арбайтскомандах. Кожен із них одержав завдання центру створити підпільні групи на новому місці. Клименка послали у команду «Рольваген», де в’язнів використовували замість коней — по 10-15 чоловік запрягали в одного воза й примушували возити вантажі із залізничної станції на освенцімські склади. За короткий час Клименко побував у багатьох командах і секторах Біркенау, встановив зв’язок з підпільними групами команд «Гартнерайрайско», «Канада», «Ландвіршафт» та особливо з групою команди «Фольгаз», яка працювала на будівництві хімкомбінату.

Працюючи в команді «Рольваген», Клименко, крім функцій зв’язківця, виконував ще й завдання по «організації» продуктів для підпільників, хоч це пов’язано було із смертельним риском. Запідозрених у крадіжці продуктів есесівці негайно розстрілювали або й вішали.

Одного разу Ернест Бургер сказав Клименкові: «Андрію, у табір привезли поляка, який нібито захопив літак і спробував утекти на ньому в Радянський Союз. Чи не той це Казимир, з котрим ти познайомився в тарнівській тюрмі? Сходи-но в дванадцятий блок — він зараз там».

Клименко побіг у дванадцятий блок, одразу ж знайшов Казимира, схопив його в обійми. Та не встигли вони сказати один одному й десятка слів, як у штубу увірвалися есесівці, схопили Казимира й потягли в блок № 11.

Одинадцятий блок був своєрідною тюрмою смерті в таборі смерті. З нього за всю криваву історію Освенціму вийшли живими одиниці. Від решти блоків він був одгороджений високою стіною — це щоб ніхто не побачив, що там робиться. Навіть у сусідньому десятому блоці всі вікна були забиті дерев’яними щитами. Від рогу одинадцятого до десятого блоку тяглася мурована стіна з чорним дерев’яним щитом посередині. Тут розстрілювали в’язнів. Земля під стіною була просякнута людською кров’ю і майже ніколи не просихала. Саму стіну називали стіною смерті, а дерев’яний щит — «екраном».

В одинадцятому блоці день і ніч чергувало два десятки есесівців-катів. Треба сказати, що роботи їм вистачало. За три з половиною роки тут було розстріляно двадцять тисяч чоловік.

Крім «питомих» в’язнів Освенціму в одинадцятому блоці сиділи привезені з волі чоловіки й жінки, котрі чекали вироку гестапівського трибуналу, який перебував у Катовіцах. Очолював його доктор Рудольф Мільднер, а членами цього судилища були зокрема й освенцімські катюги: шеф так званого Політичного управління Аусшвітцу, а простіше кажучи,— шеф табірного гестапо Максиміліан Грабнер, його заступники Богер, Лахман, Дилевські та ін. За дві-три години цей трибунал виносив до двохсот смертних вироків.

Засуджених до розстрілу роздягали догола і по два чоловіки вели під «екран». Стріляли з пневматичних гвинтівок у потилицю. Якщо смертників було небагато, то їх убивали в туалетній кімнаті на першому поверсі.

Між іншим, уперше газ «циклон Б» був випробуваний на живих людях у підвалі блока смерті ще в 1941 році (3 вересня). Тоді цим газом було задушено 600 радянських військовополонених та 250 хворих із так званого табірного шпиталю. На цих нещасних есесівці випробовували новий препарат «циклон Б». Виявилося, що «циклон Б» набагато ефективніший за «циклон А», яким користувалися доти. Відтоді, тобто з вересня 1941 року, в усіх газових камерах Освенціму використовували лише «циклон Б». Його виробляла фірма «Дегеш», а розподіляла серед таборів смерті фірма «Теш і Штабецов». Певна річ, обидві фірми працювали під суворим контролем СС. По «циклон Б» освенцімські вантажні машини їздили в місто Дессау. Уже після війни було знайдено