Читати книгу - "Останній спадок"

— Наш храм споруджено буквально на руїнах колишнього міста. — Священик вів шістьох відвідувачів до сходинок униз. — Під нами всюди залишки будинків і мурів приблизно чотирнадцятого століття. Ось, погляньте.

Цегляні сходи спускалися на два метри вниз, впираючись у залишки фасаду старовинного будинку, а потім повертали на дев’яносто градусів ліворуч. Над сходами в стіні будівлі чітко проступали обриси колишнього вікна, унизу й угорі над яким у ряд розташовувалися круглі заглибини. Мелані обережно провела пальцями по каменю, тонко відчуваючи кожну тріщинку, вм’ятину чи отвір. Вона не могла повірити, що щось спроможне так довго існувати, зберігаючись у майже ідеальному стані. Уява послужливо вималювала часи, коли за цими стінами жило подружжя, виховувало дітей і вирушало полювати качок до Полтви.

— Ці отвори — усе, що зосталося від металевих ґрат на вікнах.

Звернувши ліворуч, екскурсія зійшла ще на кілька сходинок униз. Рештки будинку впиралися в старий мур, схожий на оборонну стіну. Цегляна кладка збереглася навдивовижу добре, щілин із розчином майже не було видно — той, хто займався зведенням стіни, вочевидь знав свою роботу краще за своїх сучасників.

— Ми ще не розчистили всі закутки, тож сподіваємося знайти більше решток давнього міста. Той рівень землі, на якому ми з вами зараз стоїмо, — він демонстративно притупнув ногою, — був рівнем землі міста приблизно чотирнадцятого століття.

— Тобто костел поставили на руїнах старих будівель? — устряв хлопчина, що під враженнями від побаченого міцніше стискав долоню своєї дівчини. — Тут немає фундаменту?

— За логікою, фундамент повинен бути, але скільки ми не копаємо, ще його не знайшли. Ось ця стіна, — священик указав на височезну стіну над будинком, — несуча, а спирається на стіни руїн. Не знаю, що думати, але те, що древнє місто може бути фундаментом костелу, цілком імовірно.

Усі четверо витягли телефони й почали фотографувати. Аби не втрапити в кадр, Ярослав із Мелані відступили вбік. Не хотілося попастися через таку банальну необачність.

— А тепер нагору, — звелів священик.

Кинувши оком у той бік, куди вказав їхній екскурсовод, Ярослав тихцем гмикнув. Те, що далі всі прямували до слабко освітленого проходу, який вився ще далі в надра підземель, навпроти спуску, у якому вони зараз перебували, було чудовою нагодою, аби відстати й повернутися до входу до вежі.

— Ми, мабуть, тут затримаємося.

Зловивши здивований погляд священика, він кивнув на Мелані.

— Американці надто вже сподобалися руїни. Ви йдіть, а ми доженемо. Я все їй детально розповім, не хвилюйтеся.

— Гаразд, — задоволений відповіддю, чоловік у рясі підбадьорливо махнув рукою студентам, аби ті не відставали.

Щойно процесія покинула залу, Ярослав і зачарована Мелані Маєрс, якій знадобилося ще з хвилину втовкмачувати, що час повертатися, метнулися сходами вгору та пірнули в прохід біля моторошної кам’яної голови, припасованої в ніші. Тепер серце калатало не тільки в Ярослава, а й у Мелані. Вона відчувала, що відмовками на кшталт нерозуміння української чи невигадливих знаків про заборону подальшого пересування тут не відбутися, тож налаштувалася діяти рішуче та швидко. Вискочивши до кімнати із самотнім столом, укритим брошурами та крихітними образками, вони промчали до виходу — туди, де чекала заліплена плівкою та скотчем залізна брама, що відділяла їх від їхньої мети.

— Скільки в нас часу? — Голос у жінки засапано зривався.

— Екскурсія триватиме ще хвилин п’ятнадцять-двадцять.

— Не так багато, зважаючи на те, що ми навіть не припускаємо, де шукати.

— У сраці! — лайнувся Ярослав українською.

— Що?

— Нічого. — Звичка виправдовуватися перед американкою починала дратувати, тож тільки після трьох ривків сходами він опанував себе. — Це я так…

Захекані, вони зупинилися перед двома дверима — широкими, що вели на вулицю позад головного фасаду костелу, і набагато вужчими, викладеними новою цеглою та з маленькою колодкою під ручкою. Обоє дверей стояли замкнені.

6

— Що тепер?

Ухопившись за колодку, Мелані якомога тихше, але дуже старанно заходилася розхитувати металеву скобу, на якій та кріпилася до цегляної стіни. Скоба піддавалася неохоче, проте за якийсь час на землю все ж посипалися крихти бетонної суміші. Дверна конструкція мала не надто надійний вигляд. Найбільш імовірно, будівельники поставили її, не сподіваючись, що комусь спаде на гадку вдиратися досередини силоміць. Та й за рік-два реставраційні роботи повинні були закінчитись, і металеві ґрати замінили б на відповідні, схожі на автентичні дерев’яні, як зробили з вхідними. Ярослав вагався. Через зламаний замок міг виникнути непотрібний галас, навіть після знахідки Чаркеса. Чоловік планував проникнути досередини, узяти потрібне та зникнути, не залишивши по собі ніяких слідів.

— Стій, — щойно металеве кріплення загрозливо захиталося, лаштуючись випасти, Ярослав зупинив жінку, — не чіпай. Може, є кращий спосіб.

— Це ж який?

Чоловік метнувся сходами вниз, до кімнати, де допіру сидів священик. Аби не гупати, він стрибав через одну сходинку. Підтюпцем забігши досередини, Ярослав припав до внутрішнього боку столу, відставив стілець, запам’ятавши його місце розташування, і акуратно повитягував усі чотири шухлядки. Священик завжди носив із собою ключі, тож вони не могли бути в одному екземплярі: на той випадок, якби ключі зламалися чи загубилися, мусив би знайтися їхній дублікат.

Верхня шухляда виявилася напханою брошурами й образочками, аналогічними до тих, що рівними стосиками лежали на стільниці. Більше нічого. Друга та третя стояли порожніми — ні папірця, ні навіть якоїсь смітинки. Залишалася нижня, ручка якої від часу витерлася до зміни свого золотавого кольору на блідий відтінок сірого заліза. Судячи з того, що, на відміну від тугих, скрипучих вагань своїх трьох попередниць, вилетіла вона зі столу майже миттєво та повністю, нею користувалися найчастіше. На її дні, під задньою стінкою, поряд із двома теками документів, лежала невелика кругла зв’язка ключів, на якій чепів брелок із зображенням головного фасаду Костелу Петра і Павла.

Радісний вигук вихопився мимовільно. Ярослав шурнув шухлядку досередини, поставив стілець на те місце, на якому той стояв раніше, і рвонув до Мелані.

— Ти де був?! — гнівним поглядом проштрикнула вона чоловіка. Та щойно Ярослав показав знахідку, обличчя жінки прояснішало.

— Знайшов ключі. Як закінчимо, треба буде обов’язково повернути їх на місце, інакше моя вилазка не мала жодного сенсу.

З другої спроби чоловік дібрав із чотирьох зв’язаних докупи ключів потрібний і встромив його в замкову шпарину. Замок піддався, і за мить двері відчинилися.