Читати книгу - "Лист до короля"

— Божевілля! — вголос подумав Паккі. — Як двоє братів могли стати ворогами? Близнюки мають, навпаки, сильніше любити один одного.

— Так, — погодився королівський намісник. — Могло бути й інакше. У короля Унавена теж був брат, який народився з ним в один день і схожий на нього. Але той принц ніколи не зазіхав на трон. Він відмовився навіть від герцогського титулу і пішов блукати світом, а пізніше оселився в горах і став відлюдником.

— Відлюдником? — Паккі здивовано дивився на нього широко розплющеними очима.

Тіурі теж був вражений. Він одразу згадав про Ме-науреса — відлюдника, що жив біля джерела Блакитної річки.

— А цей брат. цей відлюдник... він живий ще? — запитав Паккі.

— Так, живий.

— А як його звати?

— Віддалившись від світу та королівського двору, він узяв інше ім’я, не знаю, чи можу я це ім’я назвати, і живе по той бік Великих гір. Уже чимало років минуло відтоді, як він був тут востаннє. Але інколи тутешні пілігрими та лицарі піднімалися в гори, аби відвідати його. Можливо, і ти зустрічався з ним, адже ти з гір? — намісник поглянув на Паккі з лукавою усмішкою.

— Так-так, — озвався той, — можливо.

Пізніше, уже в ліжку, Паккі запитав Тіурі:

— Що ти скажеш на це? Чи не є братом наш Менау-рес королю Унавену?

— Цілком можливо, — відповів Тіурі й подумав: «Можливо! Так, ніяк інакше й бути не може! Боже милосердний, як я раніше не здогадався, коли помітив, що Менаурес і король схожі! Бо насправді це не так уже й дивно».

Хоча друзі й лягли спати пізненько, підвелися вдосвіта, бо хотіли того ж таки дня дістатися Данґрії. Вони приязно попрощалися з намісником і виїхали на його конях. Вармін разом зі ще одним із воїнів поїхав з юнаками, аби потім доправити коней назад.

Паккі востаннє озирнувся, щоб поглянути на міст, і несподівано виголосив:

— А ми про дещо забули!

— Про що саме?

— Знайти Клауса й зацідити йому по макітрі за того човника.

Тіурі засміявся. Здається, купання в Райдужній річці надовго засіло в голові у Паккі.

Вармін теж засміявся:

— То це таки старенькі ночви Клауса! Як добре, що його корито нарешті затонуло.

У другій половині дня Паккі й Тіурі знову опинилися на ринковій площі Данґрії. Усе тут було, як і минулого разу: повно яток, торговців та покупців.

— Неначе нікуди й не ходили, — зауважив Паккі, стоячи навпроти ратуші.

— Проте багато що звідтоді змінилося, — промовив голос позаду.

Звісно, це був Ірувен. Він дружньо їм усміхнувся і продовжив:

— Багато чого змінилося! Магістра Дирвіна обрали бурмистром. Щойно ми отримаємо офіційну згоду короля, відбудеться урочиста посвята. — Він обійняв хлопців за плечі і довірливо додав: — Спершу вони спитали, чи не хочу я стати бурмистром. Та я не відчуваю покликання до цієї справи. Ліпше, як завжди, залюбки буду вештатися містом, даючи волю очам та вухам, спостерігаючи й прислухаючись. І магістр Дир-він, поза всяким сумнівом, теж буде хорошим бурмистром. Утім, я навіть не розпитав про вашу подорож. Та в будь-якому разі по тобі видно, що завдання вико-нано успішно. Цікаво буде вас послухати. — Він вказав у бік ратуші: — Можливо, для початку бажаєте засвідчити свою повагу магістрові Дирвіну? Він, зрештою, наш бурмистер.

— Так, — кивнув Тіурі, — король Унавен просив нас переказати вітання магістрові Дирвіну й розповісти йому новини.

— Ми вже знаємо про загибель лицарів і нашого бідолашного писаря. Посланці зі столиці вже проїздили тут. Та ми все-таки раді свіжим новинам. Я завжди казав, що Евіллан наш ворог, попри мирні пропозиції.

Ірувен супроводив юнаків до сходів ратуші:

— Чи не зайдете опісля до «Білого лебедя»? Ардок теж туди прийде, він сьогодні в місті, буде цілком доречно. Окрім того, я притягнув туди ваші дорожні торби, які ви минулого разу залишили в бурмистра. Піду-но передусім попереджу трактирника про ваше прибуття. До зустрічі!

Тож після візиту до магістра Дирвіна друзі так і зробили, як прохав Ірувен, і подалися до «Білого лебедя». Ірувен, а також Ардок, Долвен та інші знайомі уже чекали на друзів там; вони разом поїли й обмінялися новинами. Вийшло дуже вдало, що Ардок опинився в місті: він запропонував хлопцям довезти їх наступного ранку до своєї господи, що під тінню Великих гір.

2. Із Данґрії до Менауреса

Отже, наступного ранку хлопці виїхали разом з Ардоком, і зараз вони сиділи поруч.

— Це правда, що буде війна з Евілланом? — запитав Паккі, озираючись на всі боки.

— Ми далеко від Евіллану, — відповів Ардок, — тому, можливо, тільки через деякий час щось дізнаємося. На півдні, певно, знову почнуться набіги. Та навіть якщо солдати Евіллану спробують напасти на нашу країну, далі Райдужної річки їм не пройти, допоки там є наміс-ники короля. До Данґрії їм також зась. Місто й раніше переживало чимало облог і тепер витримає, якщо знадобиться. Внутрішніх зрадників міста, на щастя, викрили, а новий бурмистер — людина мужня й надійна.

— Він поглянув на хлопців, хитаючи головою: — Я тоді й подумати не міг, коли ви минулого разу зі мною їхали. Пам’ятаєте, я сказав вам: «Самі тут про все дізнаєтеся?» Ви вже тоді знали те, чого я й не уявляв собі.

— Ну, — відказав Паккі, — тоді ми також небагато чого знали. Нам ще чимало про що належало дізнатися.

— Але все-таки ви відіграли важливу роль в останніх подіях. Ви принесли звістку про зрадництво Евіллану.

Паккі дивився на гори, які поволі наближалися.

— Завтра чи післязавтра будемо там, — порадів він.

— Не можу повірити! Я зніму з себе цей кільчастий панцир — так, Тіурі? Ми їх досхочу поносили. І мечі. Ніколи раніше не носив я меча на поясі, піднімаючись у гори!

— Сподіваюся, ти все-таки не викинеш свого меча, -припустив Тіурі.

— О ні, ніколи!

— Це було б ганьбою, — підтвердив Ардок. — Багато хто з лицарів позаздрив би такому мечу. — Згодом він вказав батогом у далечінь: — Онде мою садибу вже видно. Ви неодмінно переночуєте в нас. Познайомитеся з моїми дітьми та онуками. У мене велика родина, і це дуже приємно.

Хлопці із задоволенням прийняли запрошення.