Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

Тож він пообіцяв їй стільки золота, скільки коштує морський корабель, і що відпустить своєю дорогою, коли зробить, як він велить, от Белькіса й погодилася. Зробить вона те, чого батько хоче, а тоді вже це місто не побачить її. На край світу помандрує, і де б не була, про одне дбатиме: щоб до Мостара задом повернутись! Так вона казала, і я їй, хай Аллаг мене милує, нітрохи не дорікаю. Знаю, що інші дорікнули б, та яка б вона не була, Белькіса-змія чи Белькіса-парубок, я честю своєю присягаюся, що задом до Мостара хотів би повернутися кожен!

Уже за сім днів Белькіса потрапила до Омерового мектебу. Вона сказала, що то саме мектеб, а інші нехай розуміють, як хочуть. На скелях над Неретвою, за годину ходу від мосту, розсілося триста дівчат. І серед них Омер — єдиний чоловік. Посідали близенько одна коло одної і ну цокотіти про все на світі. Одна засміється — і покотився сміх уздовж берега. Остання, бува, і за десять хвилин після першої регоче. Про все дівчата розмовляють, лише не про того, заради кого зібралися. А Омер сидить посеред тієї зграї, губи закопилив і торочить про хну й сурму[118]. Найкраща, каже, хна із Дамаска, в однієї Маґбули, красуні з Монастира, згоріло волосся через хну з Дамаска. Таке було червоне, аж небу здалося, що то вогонь, от і зайнялися Маґбулині коси, і залишилася красуня лисою. Після того, розповідав Омер, пішла вона у єврейський квартал і віддалася за рабинового сина. Звалася вже не Маґбула, а Рахела, і до кінця життя була найпобожнішою юдейкою. Хвалила нову віру, бо в ній начебто записано, що жінки повинні голити голову. Якби лишилася наша, всі б її вважали потворою без волосся. Отак Бог часом перерозподіляє душі. Турецькій курві, яка хотіла, щоб коси в неї були найчервоніші серед червоних, спалив усе волосся, зробивши з неї найпобожнішу юдейку. Точно мусить бути історія і про єврейську курву, з якої Він зробив добру мусульманку, та я такої не знаю. А якби й знав, уже б забув, коли довкола триста подруженьок.

Тут дівчата знову розреготалися, десять хвилин довелося чекати, доки остання відсміється, а тоді Омер завів історію про сурму. Брешуть, мовляв, ті, хто каже, що мусимо приховувати свою красу і що недобре для жінки, якщо запишається. Ні перед чоловіками, ні перед очима Аллага. Бреше й та пісня про дівчину, котра з сонця глузувала, кажучи що красивіша і за нього, і за ясен місяць. Поглузувала вона, нещасна, зі своїх зовиць, а не з сонця, Бога й чоловіків, от вони й залили їй лице кислотою, поки спала. Коли ж так, хіба робили б сурму в Аравії, у Мецці й Медині, містах, звідки Пророк почав віру поширювати? Немає сурми ніде, крім Аравії, і ніхто інший її сюди не привозив, окрім чоловіків, що поверталися з хаджу. Тож якщо зникне сурма в Мостарі, ви, дівчата мої, не питайте себе, чи не запишалися і чи не гаєте дарма час на чепуріння, спитайте краще своїх братів та батьків: невже забули вони, до чого їх віра закликає? Чому не йдуть у хадж, бо ж доки ходили, сурми було вдосталь і не доводилося жінкам підводити очі вуглиною!

Волосся його сяяло на сонці, борода була червона від хни, як у старого вченого-аліма, а очі, підведені сурмою, видавалися більшими, ніж насправді, чорні як ніч, у якій погасли всі гасові лампи міста, а на мокрих від поту простирадлах кохаються двоє. Кожна з дівчат бачила себе на тих простирадлах, в Омерових очах, підведених сурмою, і кожна силкувалася підсунутися до нього ближче. Але що ближче вони підсідали, то м’якшими й пурхотливішими робилися його рухи. Вимахував руками так, ніби то вітер ними на всі боки крутить і ніби він хоче присоромити дівчат. Омерові руки були жіночніші за їхні, а в повітрі чітко читалися орнаменти, намальовані Омеровими пальцями. Він розписував левху[119] для кожної з них, і кожна думала, що дивиться він саме на неї, робить це для неї одної. Дехто назавжди збереже цю левху, невидиму для чоловічих очей, на білій стіні свого покою, дивитиметься на неї, вже маючи п’ятеро дітей і чоловіка-пияка, і відчуватиме, як тепліє на серці від споглядання. Для декого це буде знаком біди, довічного прокляття й найгіршого з усіх вроків: ніколи не бути щасливою в ліжку, ніколи не пишатися тим, із ким до смерті те ліжко ділитимеш. «Не малюй бровú тонкої, не підводь сурмою благородною», — казав Омер, а вони вірили, що це теж його слова.

Єдиною, хто не повірила жодному його слову, була пасербиця Муйо Черімовича, перша шпигунка в Омеровому мектебі. Але вона не плювалася, не лаялася, лиш нетямилася з подиву перед чоловіком, першим і єдиним, у дечому схожим на неї. Якби хто побачив його в мектебі, до того бачивши в місті, то або задивився б аж до нестями, або заболіла б йому голова, помутився розум і охопив страх сліпоти. Міський хлопчина, лис із гострим язиком, живим розумом і легкою душею, міцний, як земля, із твердою ходою, Омер перед трьома сотнями зачарованих дівчат перетворювався спершу на євнуха, одразу по тому на педераста, і врешті — на триста першу дівчину. Що більше ставав схожий на них, чи й перевершував їх красою, то палкіше жадала його кожна.

Белькіса врешті звелася зі своєї скелі й попрямувала до міста. Дорогою лаялась і проклинала, шлунок її вивергав усе, що було всередині, бо такої огиди й відрази ще ніколи не знала. Розповіла Муйо про все побачене, згадала й про левхи, які Омер виписував пальцями в повітрі, після чого Муйо подумав, що торговець тютюном Йозо не такий уже й дурний, та й віри не поганої, і врешті-решт щедро заплатив їй золотом. Белькіса попрощалася з матір’ю, а мати є мати — розплакалася, бо ж донька її Мостара вже не побачить: присяглася завжди повертатися до нього задом.

Удосвіта вирушила берегом Неретви, за течією, у чоловічих штанах і з пістолем за поясом, на найкращому батьковому коні. Сакви, повні золота, з часом розпухали, і що дужче блідла в пам’яті бувальщина, то буйніше розросталась оповідь про неї, і врешті дійшла до того, начебто Муйо Черімович дав пасербиці стільки золота, що ним би можна було визолотити від краю до краю весь міст. Отой старий, із якого впали вісім перепічок та малий Омер на додачу. Белькіса