Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

— Спершу скажи, чому ти думаєш, що він може там бути?

— Просто в пам'яті знайшлися спогади про маєток, де завжди зашторені вікна, а вночі не горить світло, — сказала вона, і, як мені здалося, маючи надію, що це справді те місце. 

Довелося взяти коней, бо до необхідного місця було досить далеко. Та і де саме був той маєток, Адріана не одразу пригадала, через що ми ще якийсь час безрезультатно блукали кварталами Вищого Міста.

І лише під вечір нам вдалося знайти його і я припинила шкодувати, що погодилася на ці пошуки. Все ті ж самі три поверхи, і так само багато виглядав, але у вікнах майже не було світла, поки у всіх навколо в будинках було наче вдень. 

— Треба якось перелізти через огорожу, — сказала Адріана.

— Схоже, ти справді одержима отримати більші сили, — сказала я посміхнувшись. — Що ти відчуваєш, коли використовуєш свою криваву магію?

— О, Діано, це не схоже на щось інше, — відповіла вона з серйозним обличчям та вказала пальцем на небо. — Використовуючи її, я відчуваю у своїх жилах відлуння чийогось поклику з Космосу. Щось живе там, вище хмар та самого неба, і воно настільки могутнє та далеке… Не божество, але я не хочу просто відчувати це, хочу чути його, розуміти. Для цього мені потрібні сили. Навіть стати вампіром буде замало для цього, але так я матиму багато часу, щоб потім знайти можливість це зробити.

— Зрозуміло, ти хочеш сили. На цьому закінчимо, — сказала я з розумінням того, що навіть слово «космос» почула в кращому випадку вдруге за життя. — Чому б просто не зайти до нього? Навіщо лізти через огорожу?

— А хто нам відчинить? Прислуги не видно, зате бачу замок на воротах.

Прив'язавши коней до огорожі, ми оглянулись по сторонах, щоб не трапитися на очі варті. У всьому місті все частіше можна було побачити патрулі не лише варти, а й різних лицарських орденів та храмовників, що полювали на істот, які попрокидалися від зелених спалахів. Я вже бачила паладинів Ліри, служителів храму Крейтона, що є богом-ковалем, та інших. Ще для повноти картини не вистачало лише сестер Крипти. Мабуть, тому, що вони б лякали своїм виглядом та характером міщан. А може, у крипті під їхнім храмом взагалі не вистачало зайвих рук через повсталих мерців.

Перелізши через огорожу, ми опинилися в невеликому рідкому саду, за яким особливо ніхто не доглядав. Всього то декілька дерев та кущів, а більшість території маєтку займала звичайна трава. Цікавитися, що саме буде з нами, якщо нас зловлять та передадуть варті, я не стала, адже і так було зрозуміло, що нічого доброго. Підійшовши до великих масивних дверей головного входу, ми зупинилися та поглянули одна на одну. 

— Стукай, — сказала я їй кивнувши на велике сталеве кільце на дверях, що якраз для цього призначене. 

— Знаєш, Діано, може не варто тобі тут бути? Якщо він і справді вампір, то може вбити нас. Я то загину за свої амбіції, а от ти…

— За мене не переймайся, — відповіла я та поклала їй долоню на плече, після чого підштовхнула її ближче до дверей. — І я підстрахую тебе.

Адріана стукала металевим кільцем по дверях декілька разів, після чого зупинялася та очікувала бодай на щось, а потім все заново. Лише на п'яту таку спробу важкі двері хтось відчинив з того боку. 

Перед нами опинився старий чоловік, що був прислугою, судячи з одягу. Погляд його був наче мертвий, і лише за якусь мить я зрозуміла, що він або сліпий, або просто погано бачив. 

— Хто до нас завітав? Хіба ворота не зачинені? — запитав старий навіть не дивлячись на нас.

— Я… Мене звати Адріана, і я б хотіла порозмовляти з господарем маєтку.

— На яку тему? — поцікавився старий та нарешті перевів погляд на Адріану, хоча це й виглядало так, наче він дивиться крізь неї.

— На тему особистого характеру, — відповіла Адріана. — Це важливо. 

— Не думаю, що мій господар на когось очікує, — строго промовив слуга.

— Впусти їх, Андре, — прозвучав чоловічий голос, що, здавалося, пролунав від всього будинку. 

Крім старого у дверях нікого не було видно. 

Я переглянулася з Адріаною, якій голос господаря маєтку теж здався дивним. Але в її очах була якась надія.

— Проходьте на другий поверх в праве крило маєтку, — промовив старий Андре та відійшов в сторону, пропускаючи нас всередину. — В кінці коридору будуть двері з червоного дерева. 

— Дякую, — сказала Адріана та увійшла.

Я зайшла слідом за нею, після чого оглянулася. В маєтку виникало відчуття, що із прислуги тут не було нікого окрім Андре, от настільки тут було багато пилу та павутини. Але і закинутим маєток не назвеш, все ж дихалося тут непогано.

Піднявшись сходами на другий поверх, ми попрямували до тих самих дверей із червоного дерева. Поки ми йшли, часом виникало дивне відчуття, наче стільки б кроків ми не зробили, а ні на крок ближче до цілі не наближалися, наче коридор розтягувався: от настільки все навколо виглядало важким та одночасно однаковим. Але це не тривало довго, і врешті решт ми підійшли до дверей.

— Заходьте, тут не зачинено, — пролунав чоловічий голос з-за дверей, якраз коли Адріана зібралася постукати.