Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Ну, містере Даяле…

— Юджине, якщо ти не проти, я одразу перейду до справи, — мовив містер Даял, зручно повертаючи голову набік. — Якщо наші шляхи комунікації будуть відкриті, це не лише в моїх, а й у твоїх інтересах, правда ж?

Юджин трохи знітився.

— Отже, минулі два рази, коли я заїжджав, щоб побачитися, ти мені не давав доступу до цього об’єкта оренди. Тож Юджине, допоможи мені розібратися, — говорив він, піднісши долоню, професійно, щоб Юджин його не перебив. — Що тут коїться? Як ми можемо покращити ситуацію?

— Містере Даяле, прошу пана, я й не тямлю, про шо ви.

— Юджине, не мені тобі нагадувати, що, як твій орендодавець, я маю право заходити на відповідну територію тоді, коли вважаю це доречним. Тож пропоную допомогти один одному, ти не проти? — Він уже підіймався сходами. Шокований до знетями, молодий Лоял Різ тихенько задкував до дверей квартири.

— Містере Даяле, прошу пана, я не розумію, в чому проблема! Якщо я щось не так зробив…

— Юджине, я не приховуватиму свого занепокоєння. До мене дійшли скарги на якийсь неприємний запах. Нещодавно, коли заїжджав, то й сам його відчув.

— Ви хочете на хвильку всередину зайти, так, містере Даяле?

— Саме це я й хотів би зробити, Юджине, якщо ти не проти. Бо розумієш, така вже процедура. Я маю певну відповідальність перед усіма своїми орендарями.

— Гет!

Гаррієт підскочила. Кертіс хитався з боку на бік і з заплющеними очима махав їй.

— Всліп, — гукнув він їй.

Містер Даял напівобернувся.

— О, здоровенькі були, Кертісе! Будь обережним, — бадьоро застеріг він, відступаючи з виразом легкої огиди.

Після цього Кертіс довгим гусячим кроком крутнувся і почав притупувати по вулиці в бік Гаррієт, вистромивши перед собою руки й звісивши долоні, наче Франкештайн.

— Монстир, — булькотів він. — У-у-у, монстир.

Гаррієт похолола. Проте її містер Даял не помітив. Він відвернувся і — продовжуючи розмову («Ні, Юджине, зачекай секунду, я справді хочу, щоб ти зрозумів мою позицію…»), — вкрай рішуче подав­ся сходами, поки двійко чоловіків перед ним нервово відступали.

Кертіс став перед Гаррієт. Не встигла вона нічого сказати, як очі в нього розчахнулися.

— Зав’яжи мені шнурки, — вимогливо попросив він.

— Кертісе, вони зав’язані. — Це була вже звична розмова. Оскільки Кертіс не вмів зав’язувати шнурівки, він завжди просив допомоги в дітей на майданчику. Тож так він починав розмови, навіть із зав’язаними шнурками.

Без жодного попередження Кертіс вихопив руку й стиснув Гаррієт зап’ясток.

— Зльовив, — радісно булькотнув він.

Не встигла Гаррієт оговтатися, як він уже міцно волік її через вулицю.

— Припини, — гаркнула вона й спробувала вивільнитися. — Відпусти мене!

Але Кертіс торував шлях далі. Він був надто сильний. Гаррієт пленталася за ним.

— Перестань, — крикнула вона й щосили копнула його по литці.

Кертіс зупинився. Він послабив мокру м’ясисту хватку в неї на руці. Обличчя в нього було порожнє й трохи лякало, але тоді він потягнувся й погладив її по голові: розчепіривши пальці величезної плоскої долоні й не торкаючись її до кінця, наче мала дитина, що пробує погладити кошеня.

— Ти сильна, Гет, — сказав він.

Гаррієт відійшла й розмасувала зап’ясток.

— Більше так ніколи не роби, — промимрила вона. — Не тягай людей.

— Я добрий монстир, Гет! — ревнув Кертіс своїм грубим монстрячим голосом. — Дружний! — Він поплескав себе по животі. — Їм лиш печеня!

Протягнув він її через вулицю аж на під’їзну доріжку, за пікап. Мирно звісивши лапки в позі Печенькового монстра101, Кертіс подибуляв до задньої частини авто й підняв брезент.

— Гет, диви!

— Не хочу, — понуро відповіла Гаррієт, та саме коли обернулася, з кузова полинув сухий сердитий скрекіт.

Змії. Гаррієт ошелешено закліпала. Пікап був забитий коробками з сітчастими кришками, а в них лежали гримучники, мокасинові й мідноголові змії, великі й малі гади, сплетені у величезні краплисті вузли, з лускатими білими мордами, що, наче спалахи полум’я, то там, то сям висолоплювались із загальної маси й гупалися об стінки ящиків, з гострими головами, які відтягувалися, скручувалися до тіла й кидалися на прозору сітку, на дерево, одне на одного, а тоді відсахувались і, — беземоційно, витріщено — тручись об дно білими горлянками, ковзали далі, проливалися текучою літерою S… чик-цок-чик… доки не наштовхувалися на стінку коробки й із сичанням здиблено поверталися в кодло.

— Недружні, Гет, — почула вона за спиною в себе Кертіса, його хрипкий голос. — Не чіпати.

Коробки були відкидні, верх мали з прозорої сітки, а обабіч — по ручці. Більшість були пофарбовані: білі, чорні й кольору червоної цегли, наче сільські стайні; на деяких виднілися написи — біблійні вірші — дрібним розколошканим шрифтом і узори з латунних голівок цвяхів: хрести, черепи, зірки Давида, сонця, місяці й риби. Інші були прикрашені кришечками від пляшок, ґудзиками, осколками битого скла й навіть фотографіями: збляк­лими «полароїдами» трун, урочистих сімейств, вирячкуватих хлопців-селян, що в темряві, з ватрами на фоні, здіймали догори гримучих змій. На одній померклій примарній фотографії була дівчина з туго зачесаним назад волоссям, міцно склепленими очима й піднятим до Раю гострим приємним личком. Пучки пальців зависли біля скронь, над кошмарно товстим