Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

— Коли знову побачите містера Голмса, — сказав лікар, — перекажіть, що його візити ніколи не бувають такими, що турбують. Удень чи вночі.

— Так, сер, — пробурмотіла Роза.

— Гадаю, вас шукає місіс Фьорбуш, — він повернувся до будинку.

Вона подивилася вулицею Бікон. Собака зник.

33

Було близько опівночі, коли будинок нарешті полинув у тишу.

Лежачи на своєму ліжечку в кухні, Роза чекала, коли нагорі стихнуть голоси, а підлога припинить скрипіти від кроків. Аж тоді вона вислизнула з-під ковдри і накинула свій плащ. Жінка тихо вийшла через задні двері і пішла вздовж будинку. Але коли Роза майже дісталася переднього подвір’я, вона почула гуркіт екіпажа, який зупинився перед будинком, і відскочила назад у темряву.

Хтось постукав у вхідні двері.

— Лікар! Нам потрібен лікар!

За хвилину двері відчинились, і доктор Гренвілл спитав:

— Що трапилось?

— Пожежа, сер, на верфі Генкока! Дві будівлі у вогні, а скільки поранених, ми навіть не знаємо. Доктор С’ювол просить про вашу допомогу. Мій екіпаж чекає на вас, сер, якщо ви поїдете зараз.

— Так, я лише візьму свою валізу.

Незабаром вхідні двері грюкнули, і карета поїхала геть.

Роза вийшла зі своєї схованки і прослизнула через браму на вулицю Бікон. Попереду, на видноколі, нічне небо було освітлене тривожним червоним кольором. Перекошений фургон проїхав повз неї, рухаючись у бік палаючої верфі, а два хлопці, прагнучи побачити пожежу, бігли за ним. Вона не рушила за ними. Натомість Роза пішла вгору схилом Бікон Гілу у напрямку району, відомого як Вест-Енд.

За двадцять хвилин вона проникла на подвір’я стайні й легко відчинила двері клуні. У темряві Роза почула тихе квоктання курей, відчула запах коней та аромат сіна.

— Біллі! — покликала вона тихо.

Хлопчина не відповів. Але десь нагорі, у сіннику, заскавчав собака. У темряві Роза дісталася вузької драбини і видерлася нею нагору. Кволий силует Біллі вимальовувався на тлі вікна. Він стояв і дивився на червоне сяйво на сході.

— Біллі, — прошепотіла вона.

Він повернувся до неї.

— Міс Розо, погляньте. Там пожежа.

— Я знаю, — жінка підійшла до нього, а пес підскочив, щоб лизнути їй руку.

— Вона більшає. Як ви гадаєте, полум’я може перекинутись аж сюди? Чи варто мені принести цеберко води?

— Біллі, мені треба тебе дещо запитати.

Але він не звернув на неї уваги, його погляд був прикутий до сяйва пожежі. Роза торкнулась його руки і відчула, що хлопець тремтить.

— Це на верфі, — сказала вона, — пожежа не зможе дійти так далеко.

— Так, може. Я бачив, як вогонь стрибнув на мого татка просто з даху. Якби я мав цеберко, я б міг його врятувати. Якби ж я тільки мав цеберко.

— Твого батька?

— Він згорів дотла, міс Розо, як пересмажене м’ясо. Коли запалюєте свічку, завжди тримайте цеберко з водою поруч.

Сяйво на сході збільшилось, полум’я стрибало вгору, шпиляючи небо помаранчевими вилами. Хлопець позадкував від вікна, наче готувався втекти.

— Біллі, мені треба, щоб ти пригадав дещо. Це дуже важливо.

Він не відводив погляду від вікна, наче боявся повернутися спиною до ворога.

— Тієї ночі, коли народилася Меггі, кінь з фаетоном приїхав до лікарні, щоб забрати її. Сестра Пул сказала, що це був хтось із дитячого притулку, але вона збрехала. Я гадаю, вона переказала щось батькові Меггі. Її справжньому батькові.

Він усе ще не зважав.

— Біллі, я бачила твого собаку біля лікарні тієї ночі, тож я знаю, що ти теж там був. Ти мусив бачити фаетон на подвір’ї, — вона схопила його руку. — Хто приїздив забрати дитину?

Він нарешті подивився на неї, і в сяйві за вікном вона побачила спантеличене обличчя підлітка.

— Я не знаю. Це сестра Пул написала записку.

— Яку записку?

— Ту, що вона сказала мені віддати йому.

— Вона сказала тобі передати послання?

— Сказала, що отримаю пів долара, якщо впораюсь швидко.

Вона пильно подивилась на хлопця. Хлопця, який не вмів читати. Не було кращого посильного, ніж Тупий Біллі. Він з радістю виконував будь-яке доручення за кілька монет і поплескування по спині.

— Куди ти поніс її записку? — спитала Роза.

Його погляд знову повернувся до полум’я.

— Воно зростає. Воно наближається.

— Біллі, — вона потрусила його руку, — покажи мені, куди ти відніс записку.

Він кивнув, відступаючи від вікна.

— Це у протилежний бік від пожежі. Там буде безпечніше.

Він рушив драбиною вниз, вийшов з клуні. Пес біг за ними, помахуючи хвостом, коли вони сходили північним схилом Бікон Гілу. Біллі постійно зупинявся, щоб подивитися на схід і переконатися, чи полум’я не женеться за ними.

— Ти впевнений, що пам’ятаєш будинок, — спитала вона.

— Авжеж, я його пам’ятаю. Сестра Пул сказала, що мені там дадуть пів долара, але не дали. Я пройшов увесь цей шлях, а джентльмена навіть не було вдома. Але я хотів свої пів долара, тож віддав записку покоївці. А вона зачинила двері перед моїм обличчям, і все. Дурна дівка! Я так і не отримав свої пів долара. Я пішов назад до сестри Пул, але вона теж не дала мені пів долара.

— Куди ми йдемо?

— Сюди. Ви знаєте.

— Я не знаю.

— Так, знаєте.

Вони вийшли схилом на вулицю Бікон. Він знову поглянув на схід. Небо було загрозливо помаранчевим, дим тягнуло до них разом із запахом катастрофи.

— Швидше, — сказав хлопець, —