Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

Він побіг вулицею Бікон у напрямку Міл Дему.

— Біллі, покажи мені, куди ти відніс записку. Відведи мене просто до дверей!

— Це тут, — він штовхнув браму і увійшов на подвір’я. Собака побіг за ним.

Вона завмерла на вулиці, приголомшено витріщившись на будинок доктора Гренвілла.

— Я відніс її до задніх дверей, — сказав Біллі. Він рушив за ріг будинку і зник у пітьмі. — Ось куди я її приніс, міс Розо!

Вона застигла. То ось яку таємницю розповіла Аурнія тієї ночі у родильній палаті.

Роза почула гарчання собаки.

— Біллі! — погукала вона і пішла за ним на бокове подвір’я. Темрява була такою густою, що вона не побачила хлопця. Якусь мить жінка вагалася, її серце калатало, коли вона вдивлялась у темряву. Роза зробила кілька кроків уперед і зупинилася, коли собака повільно наблизився до неї. Він злісно гарчав, а його шерсть стала дибки.

Що з ним сталося? Чому він її злякався?

Роза завмерла, холодок пробіг по її спині. Собака гарчав не на неї, а на когось позаду неї.

— Біллі, — сказала вона і обернулася.

— Я не хочу, щоб тут усе було у крові. І хочу, щоб ви не забруднили мою карету. Тут уже і без того безлад, а мені ще треба відтерти цю стежку до світанку.

— Я не збираюсь робити це самотужки, мем. Якщо ви хочете, щоб це було зроблено, вам доведеться попрацювати так само.

Незважаючи на пульсуючий біль у голові, Роза чула їхні приглушені голоси, але не бачила їх. Не бачила нічого взагалі. Коли вона розплющила очі, довкола було темно, як у могилі. Щось давило на неї. Таке важке, що вона ледь могла дихати. Два голоси продовжували сперечатися достатньо близько, щоб Роза могла чути їхній збуджений шепіт.

— Що, як мене зупинять дорогою? — спитав чоловік. — Що, як хтось помітить мене з цим вантажем. Мені такого не треба. Але якщо ви зі мною...

— Я заплатила вам достатньо, щоб не перейматися цим.

— Недостатньо, щоб ризикувати головою, — чоловік замовк, коли загарчав собака Біллі. — Клята дворняжка! — вигукнув він, і почувся виск болю, який віддалявся, перетворюючись на скавчання.

Роза спромоглася зробити глибокий вдих і відчула специфічний запах брудної вовни та немитого тіла, тривожно знайомий запах. Їй вдалося вивільнити одну руку і помацати те, що лежало на ній. Вона торкалась ґудзиків і вовняної тканини. Далі її рука сягнула обтріпаного комірця і раптом відчула шкіру. Вона намацала щелепу, відвислу та безжипєву, підборіддя, перший легкий пушок на місці майбутньої бороди. А потім щось липке, щось, що вкрило її пальці з сильним запахом іржі.

Біллі!

Вона щипнула хлопця за щоку, але він не поворухнувся. Аж тоді вона усвідомила, що він не дихає.

— ...або ви їдете зі мною, або я нікуди не їду взагалі. Я не збираюся ризикувати своєю шиєю через це.

— Ви забули, містере Б’юрк, що мені про вас відомо.

— Тоді я б сказав, що і мені також. Після цієї ночі.

— Як ви насмілилися?! — голос жінки став гучнішим, і Роза несподівано упізнала його. Елайза Лекевей.

Запала довга тиша. Потім Б’юрк зневажливо розсміявся.

— Нумо, уперед! Застрельте мене. Я не думаю, що ви наважитесь. Тоді ви муситиме позбутися трьох тіл.

Він фиркнув, і його кроки почали віддалятися.

— Добре, — сказала Елайза, — я поїду з вами.

Б’юрк пробурчав:

— Сідайте назад, до них. Якщо нас зупинять, я надам вам змогу виплутатися.

Роза почула, як відчинились дверцята і карета просіла під новою вагою. Елайза зачинила дверцята.

— Поїхали, містере Б’юрк.

Але екіпаж не рухався. Б’юрк тихо сказав:

— Маємо проблему, місіс Лекевей. Є свідок.

— Що? — Елайза раптом вражено зітхнула. — Чарльзе, — прошепотіла вона і вийшла з карети, — ти не мав покидати ліжко. Негайно повертайся до будинку!

— Чому ви це робите, мамо? — запитав Чарльз.

— У доках пожежа, любий. Ми поїдемо туди каретою на випадок, якщо потрібно буде транспортувати поранених.

— Це неправда. Я бачив вас з вікна, мамо. Я бачив, що ви завантажили до карети.

— Чарльзе, ти не розумієш.

— Хто вони?

— Це неважливо.

— Тоді чому ви їх убили?

Повисла довга пауза.

Б’юрк сказав:

— Він — свідок.

— Він — мій син! — Елайза глибоко зітхнула, і коли вона заговорила знову, її голос лунав спокійно та виважено. — Чарльзе, я роблю це заради тебе. Заради твого майбутнього.

— Як убивство двох людей може посприяти моєму майбутньому?

— Я не дозволю з’явитися ще одному з його виродків! Я дала раду витівкам свого брата десять років тому і зроблю це знову зараз.

— Про що ти говориш?

— Я захищаю твій спадок, Чарльзе. Він залишився від мого батька і належить тобі. І я не дозволю, щоб бодай один пенні з цього спадку отримала шмаркачка, що її народила якась покоївка!

Вони помовчали. Потім Чарльз запитав враженим голосом:

— То це дитина дядечка?

— Що тебе так дивує? — вона засміялася. — Мій брат зовсім не святий, але усі хвалять його. Я була просто донькою, яку потрібно було віддати заміж. Ти — моє досягнення, любий. Я не хочу, щоб твоє майбутнє було зруйновано, — Елайза знову сіла у карету. — Повертайся до ліжка.

— А дитина? Ти вб’єш немовля?

— Лише дівка знала, де вона схована. Таємниця померла разом з нею, — Елайза зачинила дверцята карети. — Тепер дозволь мені покінчити з цим. Рушайте, містере Б’юрк.

— Куди? — спитав той.

— Подалі від пожежі. Там забагато людей.