Читати книгу - "Симпатик"

Тоді я оплакав себе, і сльози під пов’язкою несподівано змили пил з очей мого розуму, достатньо для того, щоб я усвідомив, що не осліп. Очі мого розуму бачили, і бачили вони огрядного майора та Сонні, що кружляли навколо мене, поки я лежав на матраці.

— Як ти опинився тут, де твій найкращий друг та побратим спостерігає, як ти помираєш? — спитав огрядний майор. — Тобі не здається, що твоє життя пішло б іншим шляхом, якби ти мене не вбив?

— Не кажучи вже про мене, — додав Сонні. — Ти знаєш, що Софія досі плаче за мною? Я намагався навідатися до неї, заспокоїти, але вона мене не бачить. А от ти бачиш постійно, хоча я сам волів би не бачити тебе. Але мушу сказати, що видовище, яке ти являєш собою тепер, мене тішить. Справедливість усе ж таки існує!

Я хотів відповісти на їхні звинувачення, сказати, що мій друг комісар усе пояснить, але навіть подумки занімів. Міг тільки застогнати, протестуючи, і це їх хіба що розсмішило.

Огрядний майор копнув мене в стегно і спитав:

— Бачиш, до чого довели твої інтриги?

Тоді копнув ще раз, сильніше, і я здригнувся, протестуючи. Він усе копав мене, а я здригався, доки не зрозумів, що це не огрядний майор, а хтось інший, кого я не бачу, пхає мою ногу п’ятою. Я відчув, що двері знову зачинилися. Хтось увійшов, і я того не знав, чи він весь час був тут і щойно вийшов. Скільки часу минуло? Я не міг сказати напевно. Чи я заснув? Якщо так, то могло минути кілька годин, а може, й увесь день. Певно, саме тому я був голодний. Нарешті хоч щось у мені було чутно — хоча б стогін мого шлунка. Найголосніший у світі голос — голос змученого шлунка. Та й навіть так, цей голос був дуже тихий проти того розлюченого звіра, яким він міг ревти. Я не помирав з голоду, ще ні. Я просто хотів їсти, тіло повністю перетравило лісового голуба, що насправді виявився пацюком. Вони не збираються мене годувати? Чому зі мною так чинять? Що я йому зробив?

Я пам’ятав цей вид голоду. Я так часто відчував його в юні роки, навіть коли мати згодовувала мені три чверті нашої їжі, лишаючи для себе лише чверть.

— Я не голодна, — казала вона.

Коли я виріс достатньо, щоб бачити, що вона сама собі заперечує, я казав:

— Я теж не голодний, мамо.

Наша суперечка над тими вбогими порціями приводила до того, що ми пхали тарілки туди-сюди, аж поки її любов до мене не пересилювала моєї любові до неї, як завжди. З’їдаючи її порцію, я ковтав не тільки саму їжу, а й сіль та перець любові й гніву, приправи, міцніші й різкіші за цукор співчуття. «Чому ми голодували?» — ридав мій шлунок. Навіть тоді я розумів, що, якби багатії віддавали голодним лише миску рису, одні стали б менш багатими, та другі не голодували б. Якщо рішення було таке просте, чому в світі взагалі були голодні? Тільки через брак спочуття?

— Ні, — мовив Ман.

Як він вчив нас у навчальній групі, і в Біблії, і в «Капіталі» були відповіді. Саме лиш спочуття ніколи б не переконало багатих з радістю ділитися, а сильних — добровільно відмовлятися від влади. До цих неможливих речей приводили революції. Революція звільнила б нас усіх, бідних і багатих… Але Ман мав на увазі свободу для класів і колективів. Це не обов’язково означало, що окремі особистості стануть вільними. Ні, чимало революціонерів загинуло в тюрмах, і все більше здавалося, що така доля чекає й на мене. Однак, попри моє відчуття приреченості, разом з потом, голодом, любов’ю та люттю, сон майже переміг мене. Я вже відлітав, коли чиясь ступня знову копнула мене, тепер уже по ребрах. Я потрусив головою і спробував перевернутися набік, але пута не дозволяли. Ступня знову копнула мене. Ця ступня! Цей демон не дозволяв мені відпочити. Як я зненавидів її рогаті пальці, що дряпали мою голу шкіру і все пхали мене в стегна, боки, плечі, лоба. Ступня знала, коли я був уже на межі сну, і поверталася саме вчасно, щоб позбавити мене навіть найменшого присмаку того, чого я так потребував. Монотонність темряви була важка, голод був болісний, однак це постійне безсоння було ще гірше. Скільки я не спав? Скільки я вже пробув у цій кімнаті — певно, оглядовій кімнаті? Я не міг сказати. Хід часу відзначався лише ступнею і час від часу доторком рук, які знімали каптур, ослаблювали кляп і бризкали водою мені в горло. Я не встигав вимовити більш ніж одне-два слова, як кляп повертався на місце і каптур знову натягувався мені аж до шиї. О, дайте мені поспати! Я міг торкнутися цих темних вод… а тоді клята ступня знову копала мене.

Ступня не давала б мені спати, аж до смерті. Вона повільно, так повільно вбивала мене. Ступня була суддею, охоронцем і катом. О, ступне, май до мене спочуття! Усе твоє життя на тобі стоять, тобою ступають по брудній землі, тобою нехтує все, що вище, ти як ніхто з усіх живих істот мусиш розуміти мене. Скажи, ступне, чим би ми, люди, були без тебе? Ти вивела нас з Африки в решту світу, і все одно про тебе так мало сказано. Вочевидь, тобі сильно не пощастило проти, скажімо, руки. Якщо ти залишиш мені життя, я присвячу тобі свої слова, щоб мої читачі зрозуміли, яка ти важлива. О, ступне! Благаю, не копай мене більше. Не трися мозолями об мою шкіру. Не дряпай мене гострими, необрізаними нігтями. Не те, щоб ці мозолі та нігті були твоєю провиною. Це провина твого недбалого власника. Зізнаюся, я так само недбалий до своїх ступень, твоїх товаришок. Але обіцяю, якщо ти даси мені поспати, я стану новою людиною для своїх власних ступень і всіх ступень узагалі! Я шануватиме тебе, ступне, як Ісус Христос, коли він омивав ноги грішникам і цілував їх.

Ти, ступне, маєш бути символом революції, а не рука з серпом і молотом. Та все ж ми ховаємо тебе