Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь"

Перебуваючи серед бою, не втрачай сього ні на мить з виду; готуючись до битви, приготуй себе до того заздалегідь, щоби тверезо, бадьористо й весело потекти дорогою! Сміливіше! Бо у кінці дороги — Бог і вічне блаженство! Та, наче безумні, безпечні й недалекоглядні, ми не дивимось на кінець дороги, тому не отримуємо ні бадьорості, ні сил для подорожування нею. Ми бачимо самі тільки перешкоди, не помічаючи, що вони-то суть наші щаблі сходження. А частіше за все ми все бачимо інакше: пагорбок нам здається горою, малість — великим ділом, привид — дійсністю, все перебільшується в очах наших і лякає нас. Тому що ми очі тримаємо долу і не хочемо звести їх вгору. Бо якби звели їх на кілька хвилин вгору, то побачили б над усім тільки Бога й світло, Ним випромінюване, що освітлює все у справжньому вигляді, і посміялися б тоді самі зі сліпоти своєї.

Хай всяке діло й починання супроводжується завжди душевною внутрішньою молитвою, не такою молитвою, яку ми звикли повторювати щоденно, не входячи у смисл кожного слова, але такою молитвою, котра б вилинула з усіх сил нашої душі й після котрої, поблагословившись і перехрестившись, могли б одразу братися до самого діла.

Ніхто хай не впадає від того в зневіру, якщо Бог не виконує тієї ж миті услід за молитвою нашого бажання і якщо даяння не одразу зіходить на прохання; але навпаки, тоді-то бадьоріше та веселіше духом будемо молитись і діяти! Тоді-то саме хай зростає сильніше наша надія. Бо Бог, керуючись великим смислом, дає комусь у кінці те, що іншому при початку. Але блаженний і у кілька разів блаженніший той, котрому визначено звідати за тривалі й більші труди те, що другому за менші: душа його буде більше приготована, більше достойна і може більше обійняти і вмістити в себе блаженства, ніж душа другого. «Хто витерпить до кінця, той спасеться»[252], — сказав Спаситель — і сим уже відкрив нам всю таїну життя, на котру не хочемо ми навіть подивитися очима, не тільки прозріти.

Не затьмарюватись, але старатися світлішати душею повинні ми безперервно. Бог є світло, а тому й ми повинні прагнути до світла. Бог є верховна веселість, а тому й ми повинні бути також світлі й веселі. Веселі саме тоді, коли все піднімається проти нас, щоб нас збентежити й засмутити. Інакше й заслуги немає ніякої: неважко бути веселим, коли навкруг нас усе весело; тоді всякий уміє веселитись: і не просвічений вірою, і не маючий ніякої твердості чоловік, і не християнин, і язичник тоді вміють бути спокійними і веселитись. Але достоїнство християнина в тому, щоб і в печалі бути безпечальним духом. Інакше де ж і відміна його від язичника.

Все хай скеровується в нас любов’ю до Бога. Хай носиться вона вічно, як маяк перед мисленими нашими очима! Блаженний, хто почав свої подвиги прямо з любові до Бога. Він швидше від усіх інших полетить шляхом своїм і легко переможе все те, що іншому здається нездоланним і неможливим. Весь мир тоді постане перед ним у іншому й істинному вигляді: до миру він прив’яжеться тому тільки, що Бог помістив його серед миру і звелів прив’язатися до нього; але й у миру полюбить він тільки те, що є в ньому образом і подобою Божою. І земній любові він уклониться не так, як грубий чоловік уклоняється образу, вважаючи образ за Самого Бога, але так, як уклоняється образу просвічений вірою чоловік, що вважає його лише блідим художнім твором, поставленим тільки для нагадування, що слід возноситись до Того, Чий образ неможливо побачити нашими тлінними очима. Так само і на всяку земну любов нашу, якою б чистою й прекрасною вона не була, ми повинні дивитись як на одні видимі й недостатні знаки безкінечної любові Божої. Це тільки самі іскри, самі кінці тієї прекрасної ризи, в яку вбралась безмірна й безмежна любов Божа, котру ніщо не вмістить, як ніщо не може вмістити Самого Бога.

Про ті душевні нахили й недоліки наші, які нас бентежать і заважають нам перебувати у спокійному стані[253]

Про гнів

Перебороти гнів набагато важче тому, хто ще не підозрює в собі цього гріха. А хто вже дізнався, що в ньому є гнів, тому легше. Він уже знає, проти чого йому слід діяти, хто його істинний ворог, він уже відчуває, що в усіх неприємних і дратуючих випадках і обставинах слід йому йти перш за все не проти випадків та обставин, а проти власного гніву. Якщо тільки він буде про це безперервно пам’ятати і, так би мовити, бачити перед собою, й готуватися до битви з гнівом своїм, а не з чимось іншим, тоді він його неодмінно подолає, а обставини й випадки, що викликають гнів, щезнуть потім самі собою.

Багато хто не може зносити несправедливих докорів. Несправедливий докір їм здається чимось жахливим; але здається набагато гіршим і жахливішим заслужити справедливий докір: ми тоді подвійно докоряємось і людьми, і власною совістю. Несправедливий же докір повинен викликати по-справжньому протилежну дію: тут навіть відчувається таємне задоволення, коли бачиш, що насправді чисто на душі й через людські звинувачення тільки більше й більше виграєш перед Богом. Утім, не тільки перед Богом, а й навіть у нинішньому земному перебуванні перед світом і перед людьми ними швидше виграєш, ніж програєш: хто невинний і ні в чому не звинувачений, той навіть ні в кому і співчуття до себе не викликає, тому що всякий з нас у чому-небудь невинний. Але хто, будучи невинним, звинувачений, до того всі відчувають співчуття. Та якщо він не тільки, будучи невинним, звинувачений,, а ще й переносить з терпінням звинувачення, і не тільки переносить з терпінням, а ще платить великодушністю за несправедливі докори, тоді він викликає зачудування до себе у всіх без винятку, навіть у людях поганих і нездатних дивуватися нічому прекрасному. Отже, несправедливі докори можуть тільки послужити до збільшення наших достоїнств і принести нам більше засобів до здобуття загальної любові, не кажучи вже про нагороди небесні.

Багато хто утруднюється тим, що не знають, як відповідати на докори, тому що зазвичай ті, що докоряють несправедливо, люблять, щоб їм відповідали, якщо ж вони до того ще злобливі, то люблять навіть, щоб їх дратували суперечачи або гнівними словами, щоби цим давати собі знову привід і нагоду до озлоблення й докорів. У такому