Читати книгу - "Син"

— Мабуть, не дуже.

— Хай би там як — я запам’ятав усі відповіді й поїхав до Нью-Мексико, де комісія мене ще не знала. Цього разу тест я склав, але, мабуть, відповідав надто швидко. І тому мене змусили відповідати ще раз — уже в іншому порядку. Звісно, мене «розкусили» й сказали, що наступна спроба закінчиться для мене в’язницею: мовляв, арештують за те, що намагався негативно вплинути на перебіг воєнних дій.

— Оце так…

— Лишень вдумайтеся: «вплинути на перебіг воєнних дій»!

— Та ви просто щасливець.

— Аякже. Ви хоч уявляєте, що це таке: прожити чотири роки, вловлюючи на собі зневажливі погляди людей, які збагнути не можуть, чи ти комуніст, чи просто «відкосив»? Я ледь до Канади не поїхав, щоб спробувати ще раз, — та мене батько переконав цього не робити.

— Багато кого з нафтовиків звільнили від військової служби. І це правильно, бо інакше ми не виграли б цю війну.

— Я ж не збирався ставати одним із таких.

Джинні збиралася було щось відповідати, та Генк швиденько відчинив вікно, і в кабіну ввірвався вітер.

На той час вони вже добралися до безкрайньої рівнини, розташованої південніше Сан-Антоніо. Сліпуче сонячне проміння й страшенний гуркіт допотопного мотора заважали Джинні думати про будь-що. Генк розігнав машину до вісімдесяти миль на годину, і дівчина ненароком запитала себе: що ж із ними буде, якщо раптом лопне шина? Юнак, зосередившись на процесі керування машиною, міцно стулив зуби. Джинні мимоволі задивилася на те, як скорочуються й розслаблюються м’язи на його руках. А потім, знову поглянувши йому в обличчя, подумала, що він — із тих людей, чий мозок завжди напружено працює. Їй згадався батько, який вважав себе вправним водієм, хоча ніколи ним не був. А от Генк — той уже продемонстрував їй свою майстерність у цій справі: машину гнав надто швидко, але примудрявся при цьому дотримуватися ідеально прямої лінії, і тому їх не смикало туди-сюди. Дівчина згадала своїх братів, які загинули на війні. Чи змінила вона, ця війна, їхній світогляд? Напевно, ні: якщо вже чоловік має якісь життєві переконання, то йому байдуже, до чого вони його приведуть — хай навіть і до загибелі.

— Я справді рада нашому знайомству, — мовила дівчина, коли Генк зачинив вікно.

Юнак лишень кивнув у відповідь. Може, він уже забув, про що вони розмовляли? А може, йому не подобалося бути поряд із нею? Хто його знає. Ще задовго до того, як вони доїхали до Мак-Каллоу-Спрінґс, Джинні замислилася про те, як це воно — жити із цією людиною під одним дахом. Вона вже навіть і не згадувала про те, що спершу подумала, нібито він коханець Фінеаса. Ні — Генк був надто мужнім, щоб можна було його в чомусь такому запідозрити. Але водночас — у ньому не було нічого особливого. І чому її, власне, так манить до нього?

«Ти надто мало спілкуєшся з чоловіками», — знову мовила вона подумки сама до себе.

І все-таки їй непереборно хотілося спостерігати за ним, тож вона прикинулася, що спить. Якесь дивне відчуття: ніби вона все життя чекала на нього — саме на нього, а не на когось його типу. Чекала, навіть не знаючи, що він існує. А може, все це маячня, і їй просто варто переїхати до Далласа чи Сан-Антоніо, щоб не бути весь час на самоті? Хай там як, а цей Генк їй когось нагадує. Але кого? Батька та братів? Можливо, але він просто впевнений у собі, а не пихатий, як вони. Але впевнений на всі сто — інакше не наважився б у робочому взутті ввійти до кабінету Фінеаса, якого, без жодного сумніву, можна назвати найвпливовішою людиною в усьому Техасі.

«Полковник — ось на кого схожий Генк! — раптом збагнула вона. — Мій-бо прадід теж свого часу починав з абсолютного нуля».

Коли вони дісталися воріт ранчо, Генк, зупинивши машину, залишився сидіти на місці, і Джинні не одразу збагнула, чого він чекає. Та потім усвідомила, що юнак не збирається виходити й відчиняти ворота — це слід було, на його думку, зробити їй як пасажиру. Навіть попри те, що вона жінка. Коли ж попереду показався величезний білий будинок, дівчина подумала, що Генк буде здивований. Та ні — мабуть, із такою самою байдужою міною він під'їжджав би й до якоїсь задрипаної халупи. Припаркувавшись, вони пішли до будинку, та перш ніж переступити поріг, юнак уважно обдивився своє взуття.

— Зараз я покличу когось, щоб занесли ваш багаж і провели вас до кімнати. Вечеря скоро буде готова.

— Я спочатку хотів би вивчити мапи, які дав мені ваш дядько, — доки маршрут нашої поїздки ще не вивітрився в мене з голови.

— Ось тут — багато зручних столів, — мовила вона, провівши його до великої кімнати.

А тоді, здійнявшись нагору, всілася з книжкою поряд із кондиціонером (батько б точно розлютився, якби дізнався, що в будинку встановили таку штукенцію). Яскраве сонце зазирало у вікно, та завдяки струменям прохолодного повітря в кімнаті було зовсім не жарко. Джинні задрімала, насолоджуючись цією прохолодою. А коли прокинулася — їй ще якусь мить учувався характерний звук поцілунку: уві сні до неї приходив той вакуеро, з яким обіймалася колись за стайнею. Спустившись до кухні, вона побачила, що там сидить Генк, спокійнісінько наминаючи біфштекс (Флорес, певно, підсмажила).

— Могли б і мене покликати, — пробурчала вона.

— Я подумав, що вам забаглося повечеряти наодинці.

— Узагалі, у нас прийнято їсти разом із іншими.

— А хіба я належу до цих «інших»?

— Виходить, що належите.

— Гаразд. У такому разі — вибачте, що не покликав вас на вечерю, міс Мак-Каллоу.

Повернувшись до нього спиною, дівчина відчинила дверцята холодильника, щоб налити собі молока.

— Я виправлюся, — почувся голос Генка.

— Я й не сумніваюся.

Джинні не бачила його обличчя в той момент (та їй не дуже й хотілося цього), але могла заприсягтися, що він іронічно посміхається в неї за спиною.

— Зараз я вам покажу вашу кімнату, — мовила дівчина.

Вона повела його нагору сходами: повз величезні портрети полковника та його синів, а тоді — повз римські погруддя, зображення Помпеї, мармурові статуї та срібні прикраси. Нарешті вони дісталися протилежного крила будинку, де були розташовані кімнати для гостей. Чомусь вона була впевнена, що Генк звик спати у своїй машині.

— Сподіваюся, що вам тут