Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

— А що вогняні велетні? — вів далі Ас.

— Нічого, — гмикнув Гуннар. — Вони не вступають у бій, поки нижчі духи не чіпають їхні поселення.

Асгейр стиснув руку в кулак і вилаявся.

— Скалки Іггдрасіля! То ось чому Сурт відмовився від нашої допомоги! Він знав, куди буде рухатись армія Гельгейму. Мстивий шмат лайна.

Я підібгала губи, коли за прочиненим вікном гримнуло. Раніше Ас розповідав, що після останньої війни триста років тому, в якій вогняні велетні програли асам, вони затамували образу.

Несподівана думка змусила мене ворухнутися.

— Історія повторюється.

Відірвавшись від дискусії про те, чому у війська Гельгейму немає Головнокомандувача, обидва воїни повернулися до мене. Прочитавши на їхніх обличчях подив, я ніяково знизала плечима.

— Триста років тому Соль виступила проти магів з невеликим військом, бо почалася війна з Муспельгеймом. І знову звідти йде війна.

Зрозумівши ту частину, що я не сказала вголос, Асгейр розтиснув кулак і накрив мою долоню, що лежала на столі.

— Навіть якщо так, ми впораємось. Магнус не вічний, і його життя підходить до кінця. Він не добереться до тебе.

— Точно, — Гуннар бухнув кулаком по столу так, що забряжчали ложки. — Старий пес врешті-решт отримає по заслугах.

Я нахмурилась, відчуваючи, що щось не сходилось. Війна і протистояння з магами... Чи були вони пов’язані? Якщо так, то як? Це було замкнене коло долі чи щось інше? Відповідь вислизала, мов вода крізь пальці.

Після напруженої вечері Ас відправив мене в дім валькірій, а сам разом з Гуннаром вирушив у столицю. Вони скликали на термінову нараду всіх Полководців Божественного війська і Генерала. Мені ж не лишалося нічого, окрім як знову чекати звісток.

***

Знову туман. Я застогнала уві сні, але не почула жодного звуку. Тут, у цій позбавленій світла пастці, я знову лишилась один на один з чужорідним голосом. Він висмоктував з мене саму душу.

Заждіть... світло.

Що там казав Олаф? Я — не бранка долі. Я сама керую своїм життям. А отже, і своїми снами теж.

Стиснувши зуби, я зазирнула всередину себе. Низький монотонний голос продовжував невтомно бурмотіти незрозумілі слова. Чи то від нього, чи то від туману я не могла відшукати бодай крихту власної магії. Ні краплі.

Що цей туман робив зі мною? Чому це відбувалося зі мною? Чому саме я?

Відчай затопив розум. Я б заплакала, але у цьому тумані не існувало навіть сліз. Не існувало нічого. Але ж я існувала? І той голос теж комусь належав. А отже, я могла протистояти.

Зазирнувши ще глибше у себе, я не здавалась, аж поки не відчула слабке мерехтіння магії на самому дні душі. Потягнулась — воно пригасло, мало не зникнувши знову. Обережно, повільно наближаючись, я вмовляла її не зникати, вмовляла впізнати мене.

«Магія — не меч, який можна залишити вдома. Вона частина тебе».

Згадавши слова Крістіана, я більше не вагалась. Впевнено простягнула руку і вхопила силу, що пульсувала, мов серце. Я притисла її до грудей, і магія пройшла крізь грудну клітку. Тієї ж миті мене затопило сяйвом, ніби вранішнє сонце зійшло на сході.

— Геть з моїх снів! — рішуче промовила я.

Один поштовх — і світло розлилось довкола мене, проганяючи туман. Чужий голос опирався, але у своєму сні я була володаркою. Зрештою, за кілька секунд стих і він.

Полегшено всміхнувшись, я розплющила очі. За вікном досі сяяли зірки. Роззирнувшись довкола і впевнившись, що у спальні нікого, крім нас з дівчатами, немає, я ще довго лежала, обдумуючи свої сни.

Чи був це плід моїх страхів? Чи це Магнус або хтось із його підлеглих витягував з мене силу? Але чи можливо це? Чомусь мені здавалося, що можливо.

Зрештою, гучне сопіння Нори заколисало мене знову. До ранку я спала без сновидінь.

***

Пройшла ніч, а від Асгейра не було жодних новин. Збираючись на сніданок, я раз у раз виглядала у вікно, але так і не помітила його широкоплечу постать. Тривога пробирала до кісток, холодом впивалась у тіло, не давала зігрітися.

Решта дівчат, навпаки, все більше відпускали страхи. Все частіше в домі валькірій я чула сміх і бачила посмішки на дівочих обличчях. Лише ми з Інгрід не поспішали радіти.

Вона, як і я, знала, що Лейф не був кінцевою ланкою зла, що оповило Асгард. Щоб виправдати себе, Магнус поклав всю вину за вбивства валькірій і юних воїнів на свого вірного підлеглого.

Повернувшись з купальні, Інгрід спіймала мій погляд. Хотіла було підійти, але я вже рушила до Нори. Всю ніч я зважувала, чи варто сіяти нову тривогу серед воїтельок. Без обговорення з Асом це могло обернутись проти мене, але Нора та Біргер були з роду вогняних велетнів. Вони могли знати більше.

— Єво? – підняла брови вона, коли я зупинила її на шляху зі спальні. — Чи тебе краще називати новою Соль?

Зморщивши ніс, я похитала головою і озирнулась. Луїза саме розчісувала довге чорне волосся перед дзеркалом на іншому боці кімнати. Помітивши розгублений погляд Інгрід, я знову повернулась до велетки.