Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

— Я — напівкровка, і мені подобається моє ім’я.

— Гаразд, — хмикнула Нора. Причепивши до пояса два ножа, вона присіла, щоб зробити те саме з високими чоботами. — То що ти хотіла?

— Спитати, чи не чула ти чогось дивного... з Муспельгейму.

Вона на мить завмерла, перш ніж підняти голову.

— Ні. Батько давно відцурався від своїх родичів.

— Чому? — здивувалась я.

Важко зітхнувши, вона звелась на ноги, але в очі не дивилася. Натомість перевіряла усі ремені й зав’язки на міцність.

— Моя мати була валькірією. Де таке бачено, щоб вогняний велетень зв’язався з валькірією, що служить Одіну! Загалом, після мого народження вони зовсім розсварились, і батько перебрався в Асгард назавжди.

«Була валькірією»...

Отже, матір Нори теж загинула. Ще й родина не прийняла. Я співчутливо підібгала губи.

— Мені шкода.

Вона похитала головою.

— Це давно в минулому. Чому ти спитала про Муспельгейм?

Я знову зиркнула на Луїзу. Та спіймала мій погляд у дзеркалі й здивовано підняла брови. Відклала гребінець і рішуче наблизилась.

— Ти виглядаєш так, ніби Лейф встав із мертвих.

Я перевела нерішучий погляд з неї на Нору і зітхнула. Інгрід досі сиділа на ліжку, мов покинута. Коли я поманила і її, вона засяяла й швидко підскочила до нас.

— Кажи вже, — поквапила Луїза. — Я не хочу снідати холодною яєчнею.

— Гаразд, — пробурмотіла я. — На Асгард насуваються нижчі духи з Гельгейму. Судячи з усього, ціле військо. Вони вже у Муспельгеймі.

Три валькірії різко зблідли. Нора нахмурилась. Луїза дивилась недовірливо, а Інгрід нервово посмикувала кінчики білих кіс. Я тим часом продовжувала.

— Про це ще ніхто не знає, але часу обмаль. Я хотіла дізнатись, може Біргер щось чув.

Нора повільно похитала головою.

— Він нічого не казав... Але я спитаю. Просто зараз піду до нього.

— Дякую, — кивнула я.

— Асгейр знає? — різко спитала Луїза.

Я перевела погляд на неї і кивнула знову.

— Вони з Гуннаром зібрали нараду Полководців.

Обличчя Луїзи закам’яніло, але вона нічого не відповіла. Інгрід при згадці про коханого відвернулась до вікна. Я ж, попросивши Нору повідомити мені новини, щойно дізнається, рушила до сходів, коли почула кроки. Озирнувшись, очікувала побачити Інгрід, але поруч крокувала Луїза.

— Ціле військо?  — тихо перепитала вона.

— Так, — прошепотіла я. — Мабуть, треба розповісти Крістіану...

— Я скажу йому, — урвала вона мене. Спіймавши мій здивований погляд, дівчина відвела очі. — Все одно збиралася до нього.

Спустившись на перший поверх, ми попрямували до їдальні. Звідти вже долинали спокусливі аромати свіжого хліба, бекону і сосисок.

— Ти тренуєш з ним магію?

Луїза підозріло зирнула в мій бік і знехотя кивнула.

— Сподіваюсь, колись побачу, — примирливо всміхнулась я.

— Пильнуй, щоб я не направила її на тебе, — буркнула вона у відповідь.

Прискоривши кроки, валькірія увійшла до залу першою і рушила до Едни. Її руде волосся вогнем палало посеред їдальні. Зітхнувши, я попрямувала до вільних місць на іншому боці залу. За хвилину, коли наклала собі трохи овочів і сандвіч з шинкою й сиром, поруч на лаву нерішуче опустилась Інгрід.

— Ти не проти?

Коли я похитала головою, плечі дівчини розслабились. Ледь помітно всміхнувшись, вона і собі взялась за вівсянку з родзинками. Щедро насипавши туди ще й горіхів, вона зиркнула на мене.

— Ти підеш до Валаск’яльву на свято?

— Яке свято? — розсіяно перепитала я, поки сама обдумувала, що на нас чекає в майбутньому.

— Лугнасад, — озвалась Інгрід. — Свято початку збору урожаю. Його відзначають на початку серпня. Зазвичай Всебатько збирає найближчих підданих у своєму палаці в цей день, а так як ти з Асгейром...

Я здивовано закліпала, слухаючи її. Швидкий підрахунок дав зрозуміти, що я провела в Асгарді вже два місяці. Минуле, людське життя здавалося чимось далеким і... чужим. Тут, у домі валькірій, я як ніколи відчувала себе на своєму місці.

— Не знаю, — повільно відповіла я. — Ас нічого про це не казав, а знаючи його стосунки з батьком...

Інгрід з розумінням кивнула і повернулась до сніданку. Луїза, швидко поївши, зустрілась зі мною поглядом і рушила надвір. Схоже, вирушила до Крістіана. Я ж не поспішала. Тривожні думки не давали ні на чому зосередитись.

Довгі години я блукала по лісу, слухаючи спів пташок і спостерігаючи за світлими хмарами. Чекала, чи не зміняться вони на грозові, але небо залишалося спокійним. Залишила для Лісовика шматок чорничного пирога, загорнутого в серветку. Почекала, але він, схоже, сьогодні не хотів показуватись. Лише колючі мурашки на потилиці позначили його присутність десь неподалік.