Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ваші пальці пахнуть ладаном 📚 - Українською

Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ваші пальці пахнуть ладаном" автора Валентин Лукіч Чемеріс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 100 101 102 ... 155
Перейти на сторінку:
Холодний.

– Все, все! Кінець!.. – хрипів, переступивши поріг рідного дому. – Все, нема більше нікого і героїв теж! Вони залишилися там; в окопах цієї нікому не потрібної війни. Кінець!

– Кому? – розгублено запитала дружина.

– Росії. І – всім-всім нам. Не дивись на мене так, ніби я звалився з неба. Я дивом вибрався з пекла. Хоч ще й ніби живий, але вже мертвий. Розтоптаний, розчавлений. Росія котиться до прірви, все швидше й стрімкіше. Її вже ніхто не зупинить і не порятує. Все! Амба! Разом з нею несемося у прірву й ми. – Гукнув: – «Геть самодержавство! Хай живе мир!» – впав на диван і миттєво захропів – змучений, виснажений до краю, спустошений фізично і духовно… Віра жахнулась, побачивши таким свого чоловіка. Присівши на дивані, дивилась на нього і тихо плакала…

А виплакавшись, полегшивши сльозами душу, знову подалася в кіноательє, – зніматися… Всупереч і наперекір всьому. Знімалась, як перед якимось лихом.

– Відпочивай, набирайся сил, – казала чоловікові, коли він після повернення з фронту трохи отямився і почав поволі оклигувати. – А там і про твою долю подбаємо. Тобі треба знаходити своє місце в житті, що так круто нині змінюється… Але це – потім, потім… А зараз, даруй, не маю часу. І на годину не можу затриматися, аби з тобою побути разом – у павільйоні чекають зйомки нової стрічки…

– Звичайно, звичайно. Тебе, звісно, чекають зйомки, яким немає кінця-краю, – ти щаслива. А що мене чекає?

Після перенесених ним фронтових злигоднів і поранення він був і виснажений, і якийсь наче вичавлений, із згаслим поглядом, занепалий духом, і їй шкода було чоловіка, але навіть на співчуття вона не мала часу.

– Я повернувся додому. Ніби додому, – бурмотів він, і голос його був якийсь неживий. – Але мені здається, що я повернувся у чужий дім.

– Володю, ти знову за старе?

– Даруй, я вдячний тобі за теплу зустріч і за нечувану щедрість. Ти вділила мені хвилин п’ятнадцять своєї дорогоцінної уваги – і на тім спасибі.

– Ах, Володю, мені й справді ніколи.

– Вибачай, але я вже це, здається, чув. Ти хоч пам’ятаєш, що в тебе є чоловік?

– У нас ще буде багато-багато часу для спілкування.

– Коли?

– Ну-у… Одне можу твердо пообіцяти: не сьогодні і не завтра. Коли втрачу товарний вигляд і вже перестану приваблювати кіноглядачів, ми тоді тільки тим і будемо зайняті, що спілкуватимемося, а зараз вибачай – немає часу. Вже й так спізнююсь. А Ханжонков у нас суворий, за спізнення штрафує…

«Не те, не те йому кажу, – картала себе. – Невже й справді ми ніколи не поговоримо щиро? Невже нас роз’єднав кінематограф?»

Їй стало шкода його, якогось наче… загубленого. Він і справді ніяк себе в цьому житті не знайде, треба йому допомогти…

Та й заодно погомоніти нарешті відверто – все ж таки рідний чоловік. Погомоніти неспішно, де-небудь… Ну, хоч би на природі. Літо ж… Івана Купала ось-ось… А чому б і не поїхати до річки… Чи ще кудись… І дочок взяти, дівчаток її любих – хай побудуть з батьками. Це їм на все життя запам’ятається. З ними вона теж рідко спілкується. А ще мати! І з Володею душу відведе. Може, це й зміцнить їх вже давно не міцні сімейні пута… А Володі після фронту не просто втягуватися в мирне життя… Тож вирішено, треба випросити в Ханжонкова день – не рабиня ж вона, врешті-решт! І гайнути куди-небудь на Москву-ріку чи в Підмосков’я.

«Друже мій! Як бачиш, хоч зрідка, але я пишу тобі. І це свідчить, що в принципі я ще й непоганий чоловік, адже не забуваю старих друзів і носа не задираю, хоч і потрапив у статус – який? Зроду-віку не вгадаєш! – «чоловіка самої Віри Холодної!» Ні більше, ні менше. Можеш мені навіть позаздрити, що я – чоловік «самої Віри Холодної». Але це я не раджу. А пишу тобі лише тоді, як у мене виникають непереливки і мені треба перед кимось вилити душу – як і цього разу.

Візника найняв – не поскупився, – на увесь день. Разом, звісно, з його шарабаном – це такий чотириколісний екіпаж з трьома сидіннями посередині, запряжений парою гнідих. В останню мить мої рідні тещі – дві Катерини, Сергіївна та Володимирівна, най здоровими будуть! – пославшись на буцімто погане самопочуття, відмовилися брати участь у виїзді на природу. До них раптом приєдналися й сестри Віри – Софія та Надя. Думаю, що вони – мерсі їм, – вирішили нам не заважати, аби ми цілий день побули на природі сімейно. Віруся моя, як я вже тобі писав, день у день на зйомках (тиждень-два і – новий фільм! Здуріти можна!), а я після фронту вдома сил набираюся, сам-один, звісно, і страшенно нудьгую та кисну. Сімейна наша злагода вже почала давати тріщину на цьому ґрунті – тож треба було рятувати сім’ю. Віра для цього відпросилася у свого «рабовласника» Ханжонкова, аби дав вихідний (трапилась така можливість), і ми ухвалили цілий день провести на природі. З дітьми своїми, яких вона теж рідко бачить. Ми й назвали той день – днем покращення стосунків з чоловіком – себто зі мною, – і дітьми. Вирішили виїхати «на шашлики» (діти, не знаючи, що це таке, аж стрибали та в долоні ляскали: на шашлики! На шашлики!).

Вирішили вибратися на Яузу (як ти знаєш, притока Москви-ріки і тече в межах міста, як кажуть: і дома, і замужем). Я там знаю одне симпатичне місце – у гирлі Яузи, що в самому центрі Москви біля Великого Устьїнського мосту, де вона шириною чи не до тридцяти метрів. Ще студентом – виїздили молодими компаніями на природу, – я назнав там чудові місця… Отож, всадовив своє сімейство на три сидіння в шарабані і вирушили. Рано-вранці, щоби побільше дня залишалося на гульки.

Ще й перехрестившись на дорогу, щоб шарабан наш котився легко і без пригод. Дочки аж у долоні плескали – у справжньому шарабані їдуть на незнайому їм Яузу! Я радів – день покращення стосунків моїх із Вірусею! І взагалі – зміцнення родини. Для дітей Яуза – чи не край світу.

Віруся ласкаво – то до діток, то до мене – посміхалася і якось сонячно мружилася, ще чарівніша, як завжди. Я вже аж відвик (та ще за фронтових своїх поневірянь) від такого лагідного сяйва її божественних очей і дякував Богу, що послав нам таку можливість – літній день побути разом на природі! Для дітей це взагалі

1 ... 100 101 102 ... 155
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ваші пальці пахнуть ладаном», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ваші пальці пахнуть ладаном"