Читати книгу - "Таємний посол. Том 2"

— Продати! — одночасно вигукнули Младен і Ненко.

— Продати! — заревів Арсен. — Я уб’ю тебе, негіднику!

Але Романова рука лягла на плече друга.

— Чекай, Арсене!.. Заспокойся… Якщо він скаже, кому й куди продано Златку, ми залишимо його живим, хай йому чорт! — І повернувся до Юрася. — Ти чуєш, нелюде? Кажи!

Юрась позеленів. Його тіпала лихоманка. Правди сказати не хотів, бо більше за все на світі боявся великого візира, до якого — як думав він — його приведуть через кілька тижнів. Сказати ж, що Златку він відправив у подарунок великому візирові — це означало або померти зараз від шабель цих шибайголів, які невідомо як і звідки звалилися на його голову, або ж загинути в лютих муках від костоломів великого візира.

— Я… я не з–знаю, кому продано дівчину, — пробелькотів Юрась. — Але я з–знаю, хто її продав…

— Хто?

— Свирид Многогрішний… Це він возив її у Кам’янець… А я потім не цікавився її долею, — додав він зовсім тихо і якось невпевнено.

Арсен і Ненко переглянулись. Ця невпевненість породила у них підозру, що Юрась, сказавши неправду або тільки півправду, викручується.

— Я не вірю тобі, поганцю! — Арсен аж тремтів. Пальці знову стиснули горло Юрася. — Або скажеш усе, або пропадеш тут мов собака! Ну!

Він був страшний.

Юрась відсахнувся. Все його тіло покрилося холодним потом.

— Н–не вбивай… Я скажу все… — Він раптом упав на коліна.

— Ну!

— Я віддав її в подарунок Кара–Мустафі… В гарем… Многогрішний одвіз… — тихо вимовив Юрась, ждучи найгіршого.

В наметі настала могильна тиша. Арсенова рука мимоволі ослабла і відпустила горло гетьмана. Всі з жахом і огидою дивилися на нікчему, що понуро стояв на колінах.

Віддав Кара–Мустафі! В гарем!

Арсен зблід і безтямним поглядом втупився в темряву, що заснувала кутки намету. Він сподівався найгіршого — і ось воно прийшло!

Златку — в гарем!

Кара–Мустафі! Великому візирові!

Розум відмовлявся вірити. Вуха не хотіли чути цих убивчих слів. Арсенове серце розривалося від пекельних мук. Не легше було Младенові і Ненкові. Роман обняв Стеху за плечі, мовби бажаючи захистити її від злої долі, яка спіткала Златку.

Довго в наметі панувала напружено–болісна тиша. Її порушував лише тріск свічки, та здалеку чулося глухе іржання коней.

Нарешті першим опам’ятався Ненко. Відкривши полог намету, покликав вартових і наказав:

— Заберіть в’язня! Та пильно стережіть!

Юрія Хмельницького вивели.

Младен сів на похідне ліжко й, обхопивши сиву голову руками, застиг у важкій задумі. Ненко повільно ходив з кутка в куток, від того світло свічки блимало, колихалося, і мерехтливі тіні снувалися довкола. Стеха плакала. А Роман підійшов до прибитого горем Арсена, обняв друга за плечі, але слів розради не знаходив.

Нарешті Ненко зупинився.

— Що будемо робити, друзі? — спитав тихо.

Ніхто йому не відповів.

— Арсене, годі побиватись — думати треба! — підійшов він до запорожця.

— Що ж тут довго думати? — з болем, що спотворив йому обличчя, відповів Арсен. — Златці нічим не допоможеш… Залишається одно — убити негідника!

— Кого?

— Юрася… Кого ж іще?

Ненко скрушно похитав головою.

— Ні, я не дозволю вбивати його! Азем–ага доручив мені доставити в’язня в Стамбул, в Семивежний замок… І я виконаю цей наказ!

— Чого ж тоді питаєш, що робити?.. Я поїду з тобою в Стамбул, проберуся до Кара–Мустафи і вб’ю його!

— А Златка?

Арсен задумався.

— А Златку вирву з неволі!

— Ти це говориш серйозно, другарю? — підвівся Младен. — Адже сам чув, де зараз наша Златка!

— Де?

— В гаремі…

— Ну й що? — Арсен враз насупився, пригадавши раптом далекий Кизил–Ірмак, замок Ак–су і Гамідову жертву Іраз, яку Ісмет мертву ніс на витягнутих руках…

— Але ж… — Младен запнувся і похилив голову.

Арсен зрозумів стан воєводи, який вважав, що тепер, дізнавшись, що Златка в гаремі, козак відмовиться від неї. «Батьку, батьку, — обняв його за плечі, — як же ти так можеш думати про мене?»

А вголос сказав, звертаючись до всіх:

— Дорогі мої, тепер, коли знаємо, де перебуває Златка, хіба можемо ми помишляти про щось інше, крім одного — як її визволити? — Він говорив тихо, а всім здавалося, що він кричить і кожне слово — то згусток болю. — І що б з нею не трапилося, вона наша… Вона моя! А, до речі, ми ще не знаємо, що з нею. Де вона…

— Що ж ти пропонуєш? — спитав Ненко.

Арсен повернувся до нього.

— Я поїду з тобою в Стамбул, і ми там про все дізнаємося… Слід певний! Під страхом смерті Юрась сказав правду… Отже, слово за нами. І передусім за мною! Життя покладу, а Златку знайду і вирву з лабет Кара–Мустафи!

Младен розчулено обняв козака. Ненко потиснув йому руку.

— Дякую, сину!

— Дякую, брате!

Їхні руки сплелися в дружньому потискові.

До них підійшли Роман і Стеха.

— Може, і ми з вами? — тихо спитав Роман.

— Ні, ні, — заперечив Арсен. — Ви зі Стехою поїдете своєю дорогою. Ось вам ярлик мурзи. Тепер вас ніхто не переслідуватиме, бо Чору ми відпустимо аж на Дунаї. Ви ж на той час досягнете Бугу і там зустрінетесь із Палієм, який з товариством не примусить довго чекати на себе. Їдьте прямо до Києва, а там на Ірпінь — до наших. Матір вітайте, дідуся… Скажіть, що люблю їх і думаю про них весь час. А додому повернуся тільки зі Златкою. Або не повернуся зовсім…

— Братику! — схлипнула Стеха.

— Дурнесенька, ну чого ти ховаєш мене заздалегідь? Повернусь я! От побачиш… — І він поцілував сестру в заплакані очі.

12

Палій погостював три дні і ввечері оголосив, що завтра від’їздить додому.

— Пора і честь знати, — сказав на припрошування сестри залишитися надовше.

— Хіба тобі у нас погано? — вставив своє слово Кучук.

— Непогано… Дякую за гостинність. Але самі знаєте: в гостях добре, а дома краще.

Палій не сказав, що так було домовлено з Арсеном і Романом: якщо їх не буде протягом трьох днів, то він разом із товариством має подякувати за хліб, за сіль і рушати в путь. Вони визначили точно дорогу на Київ і урочище на Бузі, де повинні були