Читати книгу - "Американський психопат"

Високоефективна касетна дека фірми «НЕК», модель DX-5000, поєднує цифрові спецефекти обробки звуку з його відмінною якістю і має модуль для відеокасет із високою якістю відтворення та чотирма голівками, обладнаний декодером MTS, можливістю програмування восьми функцій на двадцять один день вперед та прийомом 140 кабельних каналів. Система має бонус — уніфікований пульт дозволяє вирізати рекламу з телепрограм.

Восьмиміліметрова відеокамера «Соні CCD-V200» має функцію переходу від сцени до сцени з заставкою на сім кольорів, генератор символів, редактор, який зокрема дозволяє програмувати запис — таким чином я, наприклад зможу записувати, як розкладається тіло, з інтервалами по 15 секунд, або зафільмувати конвульсії отруєного собачки. Аудіосистема має вбудовану функцію стереозапису та відтворення з динаміків, а об’єктив може записувати з мінімумом освітлення 4 люкс і має шість варіантів витримки.

Новий телевізор з двадцятисемидюймовим екраном, CX-2788 від «Тошиба», має вбудований MTS-декодер, гребінцевий фільтр, програмування пошуку каналів, конектор для формату SVHS, сім Ватт звуку на кожен канал і додаткові десять на сабвуфері для наднизьких частот, а звукова система «Карвер Сонік Голографін» дає унікальний об’ємний стереозвук.

Програвач для дисків «Пайонір LD-ST» з пультом та мультидисковий програвач «Соні MDP-700» з цифровими ефектами та універсальним пультом, який можна програмувати (один — у спальню, інший — у вітальню) розпізнають усі розміри та формати аудіо- та відеодисків: восьми- та дванадцятидюймові лазерні диски, п’ятидюймові компакт-диски з відео, три- та п’ятидюймові компакт-диски, до того ж вони мають дві автоматичні шухляди подачі. Програвач LD-W1 від «Пайонір» розрахований на два повнорозмірних диски, він послідовно програє обидві сторони з затримкою лише на кілька секунд, тож їх не треба замінювати чи перевертати. У нього теж система цифрового звуку, пульт та можливість програмування. Мультидисковий програвач «Ямаха CDV-1600» зчитує всі формати дисків, має пам’ять випадкового вибору на п’ятнадцять елементів та пульт.

Також привезли пару моноблокових підсилювачів «Трешхолд», вартістю приблизно 15 тисяч доларів. А для спальні — шафу з вибіленого дуба, для одного з нових телевізорів, що їх привезуть у понеділок. Канапа з бавовняним чохлом, виготовлена на замовлення, обрамлена італійськими бронзовими та мармуровими бюстами на сучасних п’єдесталах з фарбованого дерева, прибуде у вівторок. Нова передня спинка ліжка (біло-бежева бавовна, латунні гвіздки) теж буде у вівторок. Новий постер Франка Стелли для ванної кімнати приїде в середу, разом із чорним замшевим кріслом «Сьюперделюкс». Картину Оніки, яку я продаю, замінює інша — величезне зображення графічного еквалайзера в хромово-пастельних тонах.

Я розмовляю з хлопцями з відділу доставки «Парк-авеню Саунд Шоп» щодо телевізора у форматі HDTV, якого поки що немає у продажу, коли дзвонить один із нових чорних бездротових телефонів «Ей Ті енд Ті». Я даю хлопцям на чай і відповідаю. На тому кінці — мій адвокат, Рональд. Я слухаю його, киваю й виводжу хлопців із квартири. Тоді кажу:

— Рахунок на триста доларів, Рональде. Ми ж лише випили кави.

Довга пауза, під час якої я чую дивне хлюпання з ванної кімнати. Я обережно йду туди, не випускаючи телефон з рук, і кажу Рональду:

— Але так… чекай… але я… але ж ми випили лише еспресо.

Тоді дивлюсь у ванну кімнату.

На стульчаку сидить великий мокрий щур, припускаю, що звідти він і виліз. Він сидить на краєчку, обтрушується, потім обережно стрибає на підлогу. Це величезний гризун, він нетвердо пробирається по кахлях підлоги до другого виходу з ванної, на кухню. Я йду за ним аж до коробки з-під піци «Ле Мадрі», яка чомусь лежить на вчорашньому випуску «Нью-Йорк таймс» біля смітника від «Зона»; щура привабив запах, він гризе коробку, оскаженіло крутить головою, мов собака, намагається дістатись до піци з пореєм, козячим сиром та трюфелями, й попискує від голоду. Я вже випив чимало «Гальціону», тож цей щур не тривожить мене так, як, певно, мав би.

Щоб спіймати його, я купую дуже велику мишоловку в крамниці на вулиці Амстердам і вирішую провести цю ніч у люксі моєї родини в готелі «Карлайл». У холодильнику в моїй квартирі з сирів є лише шматок брі, й, перш ніж піти з дому, я обережно кладу в мишоловку весь кусень (бо щур величезний), разом з в’яленими томатами та пучком кропу. Але коли на ранок повертаюся, виявляється, що мишоловка щура не вбила, завдяки його розміру. Він просто лежить там і пищить, вимахуючи хвостом — у нього жахливий, масний, прозорий рожевий колір, він задовгий, як олівець, і вдвічі товстіший за олівець, і щоразу, як він б’є ним по підлозі з вибіленого дуба, лунає огидний ляскіт. Я беру совок для сміття (шукати його доводиться цілу довбану годину), заганяю щура в куток, звільнивши його. Я піднімаю істоту, що налякана, верещить ще голосніше, сичить на мене, показуючи гострі жовті ікла, і кидаю у коробку для капелюха з «Берґдорф Ґудмен». Однак щур прогризає її, тож доводиться тримати його в раковині, накривши дошкою, на яку звалені кулінарні книги, якими я ніколи не користуюсь, і навіть тоді він мало не втікає, поки я сиджу на кухні, обдумую способи застосування щура для катування дівчат (не дивно, що в мене чимало ідей) і складаю список, куди входить розрізання грудей і викачування їхнього вмісту, разом із обмотуванням колючого дроту навколо голови, але щур до цього жодного стосунку не має.

Ще один вечір

Ми з Мак-Дермоттом маємо сьогодні вечеряти в ресторані «1500», тож десь о пів на сьому він мені телефонує, за сорок хвилин до того часу, на який ми бронювали столик (він не зміг забронювати його на іншу годину, лише на десять по шостій чи на дев’яту, коли ресторан, власне, зачиняється — там подають каліфорнійську кухню, схоже, що час бронювання пов’язаний саме з цим). І хоча я саме чищу зуби ниткою, всі мої бездротові телефони лежать поряд із раковиною у ванній кімнаті, і я вже під час другого дзвінка визначаю, який саме мені потрібен. На мені чорні штани «Армані», біла сорочка «Армані», червоно-чорна краватка «Армані». Мак-Дермотт повідомляє, що Гемлін хоче йти з нами. Я голодний. Пауза.

— То що? — питаю я, вирівнюючи краватку. — Нехай.

— То що? — зітхає Мак-Дермотт. — Гемлін не хоче у «1500».

— Чому? — я відкручую кран.

— Він був там вчора.

— Ну… що