Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Тринадцята легенда 📚 - Українською

Читати книгу - "Тринадцята легенда"

751
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тринадцята легенда" автора Діана Сеттерфілд. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 100 101 102 ... 119
Перейти на сторінку:
чи зауваження.

Чистий збіг обставин, подумають скептики, запідозривши мене в тому, що я фантазую і випадковість намагаюся видати за закономірність, але у мене виникло переконання, що коли двоє людей тісно співпрацюють над спільним проектом — підкреслюю, двоє розумних людей, — то між ними неодмінно виникає тісний внутрішній зв'язок, який значно підсилює ефективність їхньої роботи. І поки вони працюють разом, вони повсякчасно — і гостро — відчувають найменші душевні та фізичні порухи одне одного і належним чином їх тлумачать. І для цього не треба цих порухів бачити — достатньо їх відчувати. І такий внутрішній зв'язок не лише не заважає; навпаки — він дуже допомагає нам у нашій роботі, прискорює її.

Візьмімо один простий приклад, невеличкий, але дуже характерний. Сьогодні вранці я збиралася зробити спробу аналізу моделі поведінки Аделіни, виходячи з лікаревих нотаток. Потягнувшись по олівець, я раптом відчула, як рука лікаря торкнулася моєї: то він уже передав мені олівець, який я хотіла взяти. Я хотіла була подякувати йому, але побачила, що він сидить, глибоко замислившись над власними паперами, отже, подав мені олівець підсвідомо.

Ось так ми й працюємо разом: завжди у взаємозв'язку, завжди передчуваючи думки і потреби одне одного. А коли ми нарізно, тобто більшу частину дня, ми безперестанно думаємо про різні невеличкі деталі проекту або про ширші аспекти життя і науки, і все це свідчить про те, наскільки повно збігаються наші наукові інтереси.

Але в мене вже очі злипаються, і хоча я могла б іще багато написати про радощі дослідницької співпраці, мені вже дійсно давно слід лягати спати.

Майже тиждень я не писала, і брак часу тут ні до чого.

Просто мій щоденник зник.

Болісна особиста втрата.

Я розмовляла про це з Еммеліною — то суворо, то лагідно, то погрожуючи, то обіцяючи купити їй шоколаду; але, на жаль, цього разу мої методи не спрацювали: вона вперто все заперечує. Її пояснення не суперечать одне одному і на перший погляд видаються цілком правдивими. Але не для мене.

Факт залишається фактом: окрім неї, цього не міг зробити ніхто інший. Джон? Місіс Дюн? Навіть якщо припустити, що слугам раптом спало на думку поцупити мій щоденник (чого я ні на мить не припускаю), я чітко пам'ятаю, що коли він пропав, вони були зайняті роботою в зовсім іншому місці. Щоб пересвідчитися в їхній непричетності, я непомітно для них підвела розмову до того, чим займався кожен із них у ту злощасну годину, і Джон підтвердив, що міс Дюн увесь ранок провела в кухні («грюкотіла каструлями», за його ж виразом), а місіс Дюн, у свою чергу, підтвердила, що Джон був у каретному сараї й лагодив візок («гепав своїм молотком»). Тож ні він, ні вона щоденника вкрасти не могли.

Виключивши таким чином усіх можливих підозрюваних, я дійшла неминучого висновку, що крадіжка — діло рук Еммеліни. Мені важко пояснити цей випадок на тлі того значного прогресу, якого дівчинка досягла останнім часом. Читати вона не вміє, і внутрішній світ інших людей та їхні думки її не цікавлять, принаймні доки це не стосується її безпосередньо. Навіщо ж вона вкрала мій щоденник? Може, її спокусив блискучий замочок? (Пристрасть Еммеліни до блискучих речей не згасла, і я її всіляко підтримую, бо це практично безневинна звичка.) Але все одно я в Еммеліні дуже розчарувалася.

…Однак я ніяк не можу відігнати від себе недобрі передчуття. Навіть зараз переді мною й досі стоїть її обличчя — таке безневинне, таке нещасне, коли вона вислуховує мої звинувачення, — що я не можу не сумніватися: а може, тут діє ще якийсь чинник, якого я з тієї чи іншої причини не змогла врахувати? Коли я розглядаю цю неприємну історію в такому світлі, то в мені починає рости тривога: мною раптом оволодіває передчуття, що всі мої плани приречені на поразку. Щось почало діяти проти мене з того самого моменту, як я з'явилася у цьому домі! І воно хоче завадити мені в усьому, за що б я не бралася! Я перевірила ще раз і ще раз усі свої думки, простежила наново логіку всіх своїх міркувань; не можу ніде знайти похибки, але тим не менш мене гризуть сумніви… Щось вислизає із мого поля зору, але що?

Я перечитала цей абзац — і мене вразила невпевненість тону, така нехарактерна для мене. Радше за все, це результат впливу втоми на мій інтелект, бо коли мозок упродовж тривалого часу не має змоги як слід відпочити, у нього з'являється схильність блукати безглуздими і небезпечними манівцями; тож треба лишень добре виспатися — і все минеться.

Тим паче що історія із щоденником нарешті дістала своє завершення. І ось я знову пишу у віднайденому зошиті. Я замкнула Еммеліну в її кімнаті спочатку на чотири години, через день — на шість, а потім сказала, що наступного дня замкну на вісім. На другий день, відразу після того, як я повернулася до себе, відімкнувши кімнату Еммеліни, я знайшла щоденник на своєму столику в класній кімнаті. Мабуть, дівчинка тихенько й непомітно прослизнула туди, щоб повернути його, хоча я не помітила, як вона пройшла повз двері бібліотеки, незважаючи на те, що я навмисне лишила їх трохи прочиненими. Але, так чи інак, щоденник повернувся назад. Отже, підстав для сумнівів не лишилося, чи не так?

Я дуже стомлена, однак мені не спиться. Уночі мені чуються кроки, але коли я відчиняю двері й визираю у коридор, то нікого там не бачу. Мушу зізнатися: мені було лячно (і досі лячно) думати, що хтось читав мій щоденник — нехай навіть усього два дні. Думка про те, що хтось інший читав написане мною, бентежить мій розум. Не можу не уявити собі, наскільки хибно чужа людина може витлумачити дещо з написаного мною, бо коли я пишу сама для себе, та ще й швидко, чудово знаючи, що саме хочу сказати, не надто переймаючись стилем, то можу інколи висловитися так, що стороння особа, не в змозі збагнути, про що насправді йдеться, зрозуміє мене хибно. Обмірковуючи дещо з того, що я написала (наприклад епізод, коли лікар машинально подав мені олівця, — дрібниця, майже не варта опису, подія вкрай малозначуща), я збагнула, що хтось недоброзичливий міг би сприйняти це у зовсім іншому світлі; мені навіть подумалося: а може, вирвати ці сторінки і знищити їх? Але насправді у мене не виникає бажання цього робити, бо саме ці сторінки мені

1 ... 100 101 102 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тринадцята легенда», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тринадцята легенда"